Гробниця

— Зараз тут усе зовсім по-іншому, а тоді це було досить запущене місце. Церкву відчиняли на кілька годин на день, а за порядком уній стежила моторошного вигляду хранителька, уся в чорному. Вона лякала мене до смерті. Аоце — Вілла Бетанія, — сказав Хол, показуючи на масивну споруду, коло якої вони зупинилися. — Соньєр збудував її радше д ля гостей, аніж для себе. Коли я приїхав сюди з батьком, вона була відкрита для відвідин, але якось непродумано й недбало. Можна було зайти в одну з кімнат і зненацька побачити воскову фігуру Соньєра, що сидить у ліжку.

Мередіт поморщилась.

— Який жах!

— Усі папери й документи були виставлені в незамкнених скляних шафах у сирих неопалюваних приміщеннях під бельведером.

Мередіт усміхнулась і скрушно похитала головою.

— Кошмар архівного працівника.

Хол кивнув рукою в бік поручнів, що відокремлювали стежку від саду.

— А тепер, як бачиш, це місце перетворилося на основну туристичну принаду. Самий же цвинтар, де Соньєр похований поруч зі своєю економкою, закрили для відвідувачів у грудні 2004 року, коли вийшов на екрани «Кодда Вінчі», і кількість відвідувачів зросла неймовірно. Це тут, неподалік.

Вони йшли мовчки, аж поки не опинилися біля масивних металевих воріт, що закривали вхід до цвинтаря.

Мередіт закинула голову, щоб прочитати напис на висячій порцеляновій табличці.

Memento homo quia pulvis es et in pulverem reverteris.

— Що це означає? — спитав Хол.

— Пам’ятай людей, що з праху постали й у прах пішли, — відповіла Мередіт. Вона мимовільно здригнулася. Було в цьому місці щось бентежне та зловісне. Попри безлюдні вулиці виникло якесь химерне відчуття, що хтось витає над ними в повітрі й за всім пантрує невсипущим оком. Витягнувши свій блокнот, вона записала латинський вислів.

— Ти отак усе занотовуєш?

— Так, усе. Професійна звичка.

Мередіт осміхнулася Холу, і він посміхнувся у відповідь.

Жінка з полегкістю зітхнула, коли цвинтар лишився позаду. Вона пройшла слідом за Холом повз кам’яне розп’яття, а потім вони звернули на ще одну вузеньку стежку, що привела до невеличкої статуї Богоматері Лурдської за огорожею з кованого заліза.

На підніжжі прикрашеної камінної колони виднівся викарбуваний напис «КАЯТТЯ ТА СПОКУТА», а також «МІСІЯ 1891 року».

Мередіт здивовано уставилася на дату. Здавалося, від неї нікуди подітися. Усюди — та сама дата.

— А оце, вочевидь, ота справжня вестготська колона, усередині якої й знайшли пергамент із кревною лінією Христа, — пояснив Хол.

— Отже, вона пустотіла?

Він знизав плечима.

— Певно, що так.

— Це повне безумство — залишати його тут, — зауважила Мередіт. — Якщо цей край як магнітом притягував прихильників змовницьких теорій і мисливців за скарбами, то невже керівники того таємного товариства не боялися, що пергамент урешті-решт хтось знайде?

Мередіт пильно придивилась до лагідних очей та стулених вуст статуї, що стояла на вершечку колони. І що довше вона дивилася, то виразніше проступали на ласкавому кам’яному обличчі подряпини, борозни й канавки. Наче хтось подовбав статую різцем чи стамескою.

Що за чортівня? Не вірячи власним очам, вона підступила ближче, простягнула руку й доторкнулася до каменю.

— Що таке, Мередіт? — спитав Хол.

Поверхня виявилась рівною. Швидко, наче обпікшись, жінка відсмикнула руку. Нічого нема. Мередіт глянула на долоню, немов сподіваючись побачити на ній якийсь знак.

— Щось трапилося? — спитав Хол.

Нічого. Просто в мене галюцинації, — подумала Мередіт.

— Усе гаразд, — спокійно відповіла вона. — Просто сонце засліпило очі.

Хол був явно стурбований, і Мередіт мимоволі спіймала себе на думці, що їй це сподобалось.

— Так що ж трапилося з пергаментами після того, як Соньєр їх знайшов?

— Здогадно, він відвіз їх до Парижа на експертизу.

Мередіт насупилась.

— А оце вже щирісінька дурня. Чому він мав їхати до Парижа? Логічніше було б для нього, як для католика, податися до Ватикану.

Хол розсміявся.

— Бачу, що ти дійсно книжок не читаєш!

— Спробую заперечити, — сказала Мередіт. — Найімовірнішим контраргументом буде ось який: священик не довіряв Ватикану, бо побоювався, що там цей документ знищать.

Хол ствердно кивнув.

— Це найвідоміша теорія. Татко особливо наголошував на тому, що Церкві було набагато простіше позбутися звичайного парафіяльного священика, котрому пощастило натрапити на якусь таємницю — наприклад, на свідоцтво про шлюб чи на документи про предків аж до початку нашої ери, — аніж намагатися купити його мовчання.

— Слушна думка.

Хол помовчав.

— Хоча він мав щодо цього зовсім іншу теорію.

Піймавши якусь нову інтонацію в його голосі, Мередіт обернулась і поглянула йому у вічі.

— Що це за теорія?

— Вона полягає в тому, що ця сага про Рен-ле-Шато є лише ширмою, навмисною спробою відвернути увагу від подій, які водночас відбуваються в Рен-ле-Бені.

Холодні мурашки пробігли по спині Мередіт.

— Ширмою для чого?

— Відомо, що Соньєр був приятелем родини, яка володіла маєтком Домен де ля Кад. У цих краях сталася низка непояснимих убивств — чи то вовк, чи то рись, — але наростали чутки, що по селах шастає диявол і робить свою чорну справу.

То були сліди кігтів.