Гробниця

Леоні відчула приплив радості від почутого компліменту, однак приховала свою вдоволену посмішку.

— А може, мій чоловік пішов викликати підмогу!

— Жоден чоловік не утне такої дурниці, — зауважив він, і в його голосі прозвучала така пристрасть, така майже дикунська несамовитість, що серце Леоні тьохнуло та пришвидшено забилося.

Констант подивився на її оголену руку без обручки.

— Мушу визнати вашу проникливість, мосьє Констант, — відповіла дівчина. — Ви цілком правильно припустили, що я не одружена.

— Який же чоловік захоче бодай на хвилину покинути таку чарівну дружину?

Леоні схилила набік голову.

— А ви? Ви покинули б? — спитала вона й відразу ж пожалкувала, що не втрималась і, не подумавши, дозволила собі безтактність.

— На жаль, я не одружений, — відповів Констант, злегка посміхнувшись. — Просто я хотів сказати, що якби я мав таке безцінне надбання, то неодмінно був би обачливішим.

Їхні погляди зустрілися — блакитний та зелений. Приховуючи приплив емоцій, Леоні розсміялась, і кілька тимчасових мешканців церкви Сен-Жімер обернулися, кидаючи на них осудливі погляди.

Констант підніс до рота палець.

— Т-с-с-с. Вашу веселість тут не зрозуміють і засудять.

Він іще більше стишив голос, і їй довелося нахилитися до нього ближче. Утім, вони й так стояли настільки близько одне до одного, що ледь не торкалися. Леоні відчувала жар його бажання, наче поруч із нею палахкотіла розжарена піч. Пригадавши, що розповіла їй Ізольда про кохання, коли вони сиділи з нею на лавці над озером, Леоні вперше на мить збагнула, яким може бути це почуття.

— Хочете, розповім вам таємницю? — спитав Констант.

— Звичайно ж.

— Мені здається, я знаю, що привело вас сюди, мадемуазель Верньє.

Леоні здивовано підняла брови.

— Справді?

— Ви схожі на дівчину, котра любить пригоди й шукає їх. Ви ввійшли до церкви сама, мокра наскрізь, що свідчить про відсутність біля вас служниці, яка неодмінно мала б при собі парасольку. І в цей момент ваші смарагдові очі світилися цікавістю й захватом.

Раптом якась іспанська родина, що стояла поруч, вибухнула гучною сваркою, і Констант, відволікшись, глянув у їхній бік. Леоні, хоч би яке піднесення відчувала від почутих компліментів, усе ж не забувала про небезпеку. Бо, піддавшись настрою, можна було наговорити такого, про що згодом їй, можливо, доведеться шкодувати.

Подумки вона з насолодою повторила комплімент.

Ваші смарагдові очі.

— У цьому кварталі мешкає багато іспанських робітників-текстильників, — зауважив Констант, наче відчувши її дискомфорт. — До початку реконструкції 1847 року Сіте був центром місцевої одежної промисловості.

— Ви такі поінформовані, мосьє Констант, — сказала Леоні, намагаючись тримати свої емоції під контролем. — А ви що, брали участь у реставрації? Ви, мабуть, архітектор? їй здалося, що його блакитні очі задоволено блиснули.

— Ви лестите мені, мадемуазель Верньє, але це не так. На жаль, я не маю стосунку до цієї благородної професії. Просто так, чисто аматорська цікавість.

— Зрозуміло.

Леоні ніяк не могла знайтися, що б такого сказати? Намагаючись підтримати розмову, вона зиркнула довкола, шукаючи тему, здатну зацікавити її співбесідника. Їй кортіло виглядати перед ним розумною, кмітливою та чарівливою. На щастя, Віктор Констант продовжив розмову й без її сприяння.

— Тут неподалік донедавна була церква, збудована наприкінці одинадцятого сторіччя на честь святого Жімера. А будівлю, у якій ми зараз перебуваємо, освятили 1859 року, після того як стало очевидним, що стара церква настільки занедбана, що легше побудувати нову споруду, ніж намагатися відреставрувати стару.

— Ага, зрозуміло, — кліпнула очима Леоні.

Яка ж я нудна. Яка нетямуща!

— Церкву започаткували за сприяння мосьє Віолета-ле-Дюка, — вів далі Констант, — хоча невдовзі її будівництво передали під оруду місцевого архітектора, мосьє Кала, котрий мав допомагати творцю втілювати на практиці його задум.

Поклавши руки на плечі Леоні, він повернув її обличчям до нефа. Їй аж подих забило, і хвиля збудження прокотилася по її тілу.

— Вівтар, кафедра проповідника, приділи та вівтарні перегородки — це все робота мосьє Віолета-ле-Дюка, — пояснив він. — Досить посередня робота, мушу сказати. Являє собою суміш стилів — північного й південного. Багато предметів було перенесено сюди з оригінальної будівлі кінця одинадцятого сторіччя. І хоча, як на мене, ця церква є надто модерністською, вона, попри це, має свій стиль. Ви згодні, мадемуазель Верньє?

Леоні відчула, як він опустив руки й при цьому злегка торкнувся її талії. Вона спромоглася лише ствердно кивнути: емоції настільки переповнювали її, що дівчині відібрало дар мови.

Якась жінка, що сиділа на підлозі в боковому проході в золотавій тіні вмонтованого в стіну релікварію, заспівала колискову; щоб угамувати своє вертляве немовля.

Зрадівши можливості відволіктися, Леоні обернулась і подивилась на неї.

Aquela Trivala
Ah qu ’un polit quartier
Es plen de gitanos

Слова колискової попливли в повітрі й долетіли до нефа, де стояли Леоні та Віктор.