Гробниця

Анатоль поглянув на Ізольду.

— І дійсно, — погодився він. — Оскільки ж ти так вирішила, Леоні…

— Вирішила, — похапцем сказала Леоні, побоюючись, щоб Анатоль не передумав, — Я поїду о десятій, щоб устигнути повернутися до обіду. А поки що я складу список покупок.

— Ти така добра, так багато клопочешся за мене, — мовила Ізольда.

— Мені приємно це робити, — відповіла Леоні, не покрививши душею.

Удалося! Тепер, якщо вона зможе проникнути на пошту, не привернувши уваги Паскаля, їй, нарешті, удасться заспокоїти свою душу стосовно намірів мосьє Константа щодо неї — на краще чи на гірше.

Коли Леоні ввечері пішла до своєї кімнати, вона мріяла: як приємно буде тримати в руці його листа! Що в ньому виявиться, які думки й почуття, можна було лише здогадуватись.

Коли ж Леоні нарешті заснула, на той час вона вже встигла — сто разів, не менше! — скласти елегантно оформлену відповідь на здогадні запевнення мосьє Константа в повазі та ніжних почуттях, які він до неї плекав.

Вівторковий ранок 29 жовтня видався на славу.

Домен де ля Кад купався в м’якому мідно-жовтому світлі, а над ним розкинулось безкінечне синє небо, поцятковане купками білих хмаринок. Навкруги стояла тиша. Буремні дні минулись, і їх змінила далека подоба літньої погоди з легеньким теплим вітерцем. Прийшло бабине літо.

О п’ятнадцятій на одинадцяту Леоні встала з двоколки на Пляс дю Перу, принагідно вдягнена у свою улюблену темно-червону сукню з жакеткою та капелюшком у тон. Зі списком покупок у руці, вона пішла центральною вулицею, зазираючи по черзі до кожної крамниці. Паскаль супроводжував її, несучи покупки з універмагу Буска, з цукерні «Ле Фрер Марсель», із булочної та з галантереї, де Леоні придбала трохи ниток. Зупинившись випити склянку гранатового соку у вуличному кафе, куди вони з Анатолем заходили під час їхньої першої експедиції, Леоні відчула себе як удома.

У неї дійсно виникло таке відчуття, що вона тут не чужа. І хоча люди, з якими їй довелося спілкуватися, здалися їй не надто привітними — жінки гляділи вбік, а чоловіки ледь здіймали свої капелюхи, — Леоні гнала від себе думку, що вона якимось чином ображала їхні почуття. Тепер вона всім серцем вірила — хоча й уважала себе парижанкою, — що тут, серед порослих лісами гір, серед озер і річок, їй дихається набагато вільніше та легше, аніж будь-де й будь-коли в Парижі. Тут Леоні відчувала себе живою та повною сил.

Тепер їй була огидною сама думка про брудні, закіптюжені вулиці восьмого округу та про постійні обмеження її свободи. І справді, якщо Анатоль зможе переконати матінку приїхати до них на Різдво, то вона із превеликим задоволенням залишиться в Домен де ля Каддо Нового року, а може, й довше.

Усі доручення Леоні виконала швидко. На одинадцяту годину залишилось тільки позбутися Паскаля досить надовго, щоб устигнути заскочити до пошти. Тому вона попросила його віднести покупки до двоколки, яку залишили під наглядом одного з його численних родичів біля водопою неподалік головної площі. А тим часом, заявила Леоні після цього, вона засвідчить свою повагу мосьє Беяру, зробивши йому короткий візит.

Обличчя Паскаля вмить посуворішало.

— А я й не знав, що він повернувся до Рен-Ле-Бена, мадемуазеле Леоні, — сказав він. Їхні погляди зустрілись.

— Я й сама в цьому не впевнена, — зізналась дівчина. — Проте зовсім не важко пройтися туди й назад. І невдовзі зустрінемось на Пляс дю Перу.

Із цими словами Леоні раптом змикитила, що їй треба зробити, щоб мати змогу прочитати листа на самоті.

— Узагалі-то, Паскалю, ти можеш на мене й не чекати, — квапливо додала вона. — Я впевнена, що сама швидко доберуся до маєтку пішки.

Паскаль густо почервонів.

— Не думаю, що сеньйор Анатоль зрадіє, коли дізнається, що я вас тут кинув і вам довелося йти назад пішки. — З виразу його обличчя можна було здогадатися, що він добре знав, якого прочухана дістала Маріета від Анатоля за те, що дозволила Леоні вислизнути з-під її нагляду в Каркасоні.

— Мій брат не наказував тобі не залишати мене без нагляду? — швидко спитала вона, не даючи хлопцю оговтатись. — Так чи ні?

Паскаль неохоче зізнався, що ні.

— Ну от. Я добре знаю стежину через ліс, — упевнено сказала Леоні. — Ти ж пам’ятаєш, що Маріета привела нас нею до тильного входу в Домен де ля Кад, тому цей шлях мені добре знайомий. Не думаю, що брат заперечуватиме проти моєї прогулянки на свіжому повітрі, тим паче що сьогодні такий чудовий день, можливо, один з останніх сонячних днів цього року.

Паскаль нерухомо стояв і мовчав.

— Я все сказала, — мовила Леоні різкіше, ніж збиралася.

Він постояв іще трохи, апатично уставившись на неї, а потім хитрувато вишкірився.

— Як хочете, мадемуазеле Леоні, — промовив Паскаль своїм спокійним незворушним голосом. — Але перед сеньйором Анатолем відповідатимете ви, а не я.

— Так, я підтверджу, що сама наполягла, щоб ти повертався без мене.

— А я після приїзду відразу ж пошлю Маріету відімкнути браму й зустріти вас на півдорозі. Щоб ви не заблукали.