Гробниця

Увіткнувши жердину в мул і таким чином застопоривши суденце, Тісту схилився й витріщився у воду. Під її зеленою поверхнею він розгледів тіло жінки. Вона пливла на невеличкій глибині долілиць. «Слава Богу», — подумав Тісу. Осклянілі очі потопельників тривалий час не йшли з пам’яті, як і їхні посинілі губи та вираз незмірного подиву, навіки застиглий на жовтому, наче віск, обличчі. «Жінка недовго пробула у воді, — подумав Тісту. — Тіло не встигло розбухнути».

Утоплениця мала химерно-спокійний, упокорений вигляд, її довге світле волосся гойдалося туди-сюди, наче водорості. Тісту зачудовано задивився на колихання русявих пасом, і його й без того повільні думки стали ще повільнішими. Спина жінки була граціозно вигнута, руки та ноги занурювались униз, створюючи враження, що утоплениця тримається ними за річкове дно. «Іще одне самогубство», — подумав човняр.

Спершись колінами в поперечину, Тісту простяг руку й міцно вхопився всією долонею за сіру сукню жінки. Навіть попри те, що вона була просякнута водою та слизька, він відчув на дотик високу якість тканини. Човняр потягнув утопленицю на себе. Баржа небезпечно хитнулась, але Тісту проробляв цю процедуру величезну кількість разів і прекрасно знав центр ваги свого суденця. Глибоко вдихнувши, він підтягнув тіло ближче та вхопився іншою рукою за комір сукні. «Один, два, три — оп!» — вигукнув він — і утоплениця плюхнулася на дно баржі, наче спіймана рибина.

Витерши лоба носовичком, Тісту поправив на потилиці форменого картуза й, не замислюючись, чисто механічно перехрестився. То був інстинктивний рух, який не мав жодного стосунку до релігійних переконань.

Він перевернув тіло. Жінка. Не першої молодості, та все одно дуже вродлива. Її очі були розплющені, а волосся розпатлалось у воді, але видно було, що вона не простолюдинка. Вона мала гладенькі білі руки, не схожі на руки молодиці, якій доводиться працювати, заробляючи на хліб.

Син драпірувальника та швачки, Тісту з першого ж погляду впізнав добру єгипетську бавовну, з якої було пошито її сукню. На комірці й досі можна було розібрати фірмову мітку паризького кравця. На шиї утоплениці був срібний медальйон із двома мініатюрними портретами всередині — один самої жінки, а другий — якогось чорноволосого молодика. Тісту не став його забирати. Він був чесною людиною, а не одним із тих покидьків, що нишпорили по греблі в центрі міста й могли запросто обібрати труп перед тим, як віддати його представникам влади. Його завжди цікавили особи тих, кого він виловлював з води.

Ізольду швидко розпізнали. Щойно розвиднілось, Леоні заявила про її зникнення, а доти Маріета, прокинувшись, виявила, що її пані немає в будинку. Їм довелося лишитись на кілька днів, поки здійснювалися формальні процедури та підписувалися документи, проте стосовно висновку слідства сумніватися не доводилось: самогубство через порушення душевної рівноваги.

Похмурого й тихого липневого дня Леоні востаннє привезла Ізольду до маєтку Домен де ля Кад. Оскільки Ізольда, знявши на себе руки, вчинила смертний гріх, церковні канони не дозволяли ховати її на освяченій землі. До того ж Леоні була нестерпною думка, що її поховають у родинному склепі Ляскомбів.

Натомість вона вдалася до послуг кюре Желіса з Кустосси, сільця зі зруйнованим замком на півдорозі між Куїзою та Ренлэ-Беном, щоб той потайки відслужив поминальну службу на території Домен де ля Кад. Вона могла б запросити панотця Соньєра, але той знемагав від нападків своїх супротивників, і Леоні визнала за недоречне новим скандалом погіршувати його й без того скрутне становище.

Над захід сонця 20 липня 1897 року Ізольду поховали поруч з Анатолем на тихому клаптикові землі — на узвишші перед озером. На траву пласко поклали надгробний камінь з їхніми іменами й датами.

Коли Леоні, тримаючи за руку малого Луї-Анатоля, слухала тихе бурмотіння священика, котрий читав молитву, їй пригадалося, що вона вже проводжала Ізольду в останню путь на паризькому цвинтарі шість років тому. Спогади хвилею накотились на неї — так сильно й немилосердно, що їй аж дух забило. Ось вона сама стоїть у їхній вітальні на Рю де Берлін, склавши руки перед закритою труною, а в скляній вазі на комоді плаває пальмовий листок. Довкола — густий запах ритуалу й смерті, що проникнув у кожен куточок квартири; куриться ладан і горять свічки, щоб заглушити липкий солодкавий запах трупа. Щоправда, самого трупа в труні немає.

А на нижньому поверсі Ашиль безустанку гамселить по клавішах сумні й веселі мелодії; вони проникають крізь шпарини в підлозі й Леоні починає здаватися, що вона ось-ось збожеволіє від його гри.

І тепер, слухаючи глухе гупання землі об дерев’яне віко труни, вона втішалась лише тим, що доля пожаліла Анатоля, і він не дожив до цього дня.

Наче відчувши настрій Леоні, Луї-Анатоль простягнув свою маленьку руку й обійняв її за талію.

— Не турбуйтеся, тітонько Леоні. Я вас оберігатиму.

РОЗДІЛ 91