Гробниця

І відразу ж у гробниці все завмерло. Шепотіння та зітхання духів стали слабнути, і невдовзі запала тиша. На підлозі валялися розкидані карти. Обличчя на стіні знову стали пласкими й двовимірними, але їхні пози та вирази трохи змінились. У кожному з них безпомилково вгадувались ті, хто жив і помер у Домен де ля Кад. Як на малюнках Леоні.

А на галявині слуга Константа зіщулився, затуляючись від диму, вітру й сяйва. Він чув, як заверещав його хазяїн — раз, потім удруге. Були в тому крикові якісь нелюдські нотки, і слуга від страху боявся поворухнутись.

Тільки зараз, коли все стихло, а світло в каплиці потьмяніло, він наважився вийти зі своєї схованки. Поволі наблизившись до масивних дверей, служник побачив, що вони трохи прочинені. Обережно пхнувши їх рукою, він не відчув опору. «Мосьє?! Де ви?»

Слуга ступив через поріг. «Мосьє!» — знову гукнув він.

Протяг, схожий на видих, умить вигнав із каплиці дим, змінивши його на прохолодне чисте повітря. І тільки один ліхтар лишився горіти на стіні. Чоловік відразу ж помітив труп свого хазяїна. Той лежав долілиць перед вівтарем, а довкола нього валялись розкидані карти. Служник кинувся вперед, перевернув виснажене тіло на спину — і перелякано відсахнувся. Через усе обличчя Константа протягнулися три глибокі різані рани, як від пазурів дикої тварини.

Схожі на ті порізи, що їх він залишав на тілах убитих ними дітей.

Чоловік механічно перехрестився, а потім нахилився й закрив застиглі, широко розплющені від жаху очі свого хазяїна. І тут його рука зупинилася — він помітив на грудях, прямо на серці Константа прямокутник карти. Диявол.

Невже вона завжди тут була?

Отетерівши від подиву, слуга сунув руку в кишеню, куди — він міг у цьому заприсягтися — поклав цю карту, щойно його хазяїн наказав перегодом покласти її на тіло кюре Желіса в Кустоссі. Кишеня виявилась порожньою!

Може, він її загубив? А яке ще могло бути пояснення?

Служник якусь мить постояв, згадуючи, де могла випасти карта, а потім, хитаючись, позадкував від тіла свого пана й кинувся бігти геть від нефа, повз невидющі очі святих притьмом з каплиці, подалі від гримаси диявола на карті.

А внизу в долині дзвін ударив на дванадцяту ночі.

ЧАСТИНА XII НА РУЇНАХ Жовтень 2007 року

РОЗДІЛ 98 Домен де ля Кад, 31 жовтня 2007 року, середа

«Докторе О’Доннел!» — знову крикнув Хол.

Було десять хвилин на першу. Уже понад п’ятнадцять хвилин він чекав біля будинку Шейли О’Доннел. Кілька разів стукав. Нікого з сусідів не було вдома, тому він трохи погуляв, а потім повернувся та знову почав гупати у двері. І знову марно.

Хол не сумнівався, що приїхав, куди слід: він кілька разів перевірив адресу й був певен, що нічого не забув. Він намагався зберігати присутність духу, але з кожною секундою ситуація змінювалась на гірше. Куди вона поділася? Сьогодні вранці транспортний потік був дуже посилений, тож, можливо, Шейла десь застрягла в пробці? Може, вона приймає душ і не почула його?

Найгіршим варіантом і, Хол мав визнати, найімовірнішим видавалося те, що жінка могла просто передумати їхати з ним до поліції. Її нелюбов до влади була очевидною, і Хол запросто припускав, що без його та Мередіт підтримки надміру слабкі нерви Шейли О’Доннел могли не витримати.

Поправивши неслухняну чуприну, він відступив назад і глянув на вікна з опущеними жалюзі. Будинок розташовувався посередині низки чепурненьких помешкань коло річки Од, і від тротуару його відокремлював паркан із пофарбованого в зелений колір кованого заліза та розщеплених бамбукових паль. «А чому б не подивитися з тильного боку будинку, там де садок?» — подумав Хол. Пройшовши вздовж будинків, він знайшов між ними прохід і пішов задвірками назад. Із заднього боку важко було сказати, де чий будинок, але він зорієнтувався завдяки розфарбуванню: один будинок був блідо-блакитний, інший — світло-жовтий; у такий спосіб Хол і віднайшов маєток Шейли О’Доннел.

Під прямим кутом до живоплоту тягнувся низький мур. Хол підійшов ближче, щоб краще роздивитися ґанок. У його грудях зажевріла іскорка надії. Йому здалося, що там хтось є.

— Докторе О’Доннел. Це я — Хол Лоуренс.

Йому ніхто не відповів.

— Докторе О’Доннел! Уже чверть на першу!

Наскільки Хол міг бачити, вона лежала долілиць на невеличкій веранді біля будинку. Там був затишок, і сонце для кінця жовтня було навдивовижу спекотним, та все одно погода явно не годилася для того, щоб лежати й засмагати. Може, Шейла читала книжку — хтозна. Йому було погано видно. «Та хоч би що ця пані робила, — роздратовано подумав Хол, — вона, вочевидь, вирішила просто ігнорувати мене, удавши, ніби її немає вдома». Два вазони із занедбаними декоративними рослинами застували йому огляд.

— Докторе О’Доннел!

У його кишені завібрував телефон. Думаючи про своє, він спонтанно витяг його та прочитав повідомлення: «Я знайшла їх. Тепер — до гробниці».

Хол отетеріло уставився на текст, але потроху втямив і всміхнувся, збагнувши, що то — повідомлення від Мередіт.