Гробниця

Вилицювата, кароока та невисока, вона виглядала радше як старшокласниця, аніж як двадцятивосьмирічна наукова співробітниця. Удома їй доводилося брати з собою в бар посвідчення особи, інакше її відмовлялись обслуговувати. Коли Мередіт потяглася до полиці, щоб узяти куртку й дорожню сумку, між зеленою блузкою та синіми джинсами «Банана Ріпаблік» визирнув її гарненький, без зайвого жиру животик, і вона негайно відчула на собі зацікавлені погляди чотирьох молодиків, що сиділи напроти.

Мередіт одягла куртку. «На добрий час, хлопці», — посміхнулась вона й рушила до дверей.

Ступивши на платформу, Мередіт одразу ж потрапила в царство шуму. Скрізь юрмилися люди. Вони метушилися, вигукували й розмахували руками. Усі кудись поспішали. Щось гундосили над головою гучномовці. Інформація про відправлення оголошувалася під звуки, що нагадували теленькання дзвіночків. Після заколисуючої тиші вагона гармидер вокзалу просто ошелешував.

Мередіт посміхнулася, вдихаючи разом із повітрям краєвиди, запахи та неповторну атмосферу Парижа. Іще не встигнувши як слід роззирнутися, вона вже відчула себе іншою людиною.

Почепивши сумку на плече, вона рушила, орієнтуючись за табличками, через вокзал, вийшла головним проходом до стоянки таксі й стала в чергу. Якийсь тип попереду неї щось кричав у свій мобільник, експресивно вимахуючи цигаркою «Житан», затиснутою між пальцями. Синьо-білі кільця ароматного диму здіймалися, звиваючись, у нічне повітря й чітко окреслювалися на тлі балюстрад і жалюзі будівель напроти.

Сівши в таксівку, Мередіт дала водієві адресу готелю на вулиці Темпль у четвертому округові кварталу Маре, який обрала через те, що він був у центрі. Його розташування було зручним із погляду туристських принад: поруч розмістилися центр Помпіду та музей Пікассо, але жінку вагомішою мірою цікавили консерваторія й різні концертні зали, а також архіви та приватні адреси, які вона мала відвідати, щоб більше дізнатися про Дебюссі.

Поклавши велику сумку в багажник, водій захлопнув за Мередіт дверцята, сів за кермо. Таксівка різко рвонула з місця, вливаючись у божевільний транспортний потік французької столиці. Інстинктивно-обачливо притиснувши до себе сумочку, Мередіт дивилась у вікно, а повз неї миготіли бульвари, кафе, скутеристи й стовпи з ліхтарями. Їй почало здаватися, що вона особисто знала всіх муз Дебюссі, його коханок, натхненниць і дружин: Марі Васньє, Ґабі Дюпон, Терезу Роже, його першу дружину Ліллі Тексьє, його другу дружину Емму Бардак, його улюблену доньку Шушу. Їхні життя, їхні обличчя, їхні характери — ось вони, тут, перед її очима, — дати, спогади, музика. Мередіт уже придумала приблизний план біографії й задоволено констатувала, що подальший текст добре лягає на цей план. Тепер їй лишалося тільки оживити його, додати барв і вдихнути в нього атмосферу дев’ятнадцятого сторіччя.

Час від часу Мередіт здавалося, що життя Дебюссі є для неї реальнішим за її власне повсякдення. Утім, вона гнала від себе цю думку. Бо зосередженість на роботі, заглибленість у неї чимало прискорювали творчий процес. Тому для того, щоб учасно закінчити книжку, вона мала й далі плекати такий стан душі.

Таксівка скреготнула гальмами й зупинилася. «Отель Аксіаль-Бобур. Вуаля».

Мередіт розплатилася й увійшла всередину.

Готель мав досить сучасний вигляд і більше скидався на якийсь бутик-готель у Нью-Йорку, ніж на те, що вона очікувала побачити в Парижі.

Якийсь він зовсім не французький.

Будівля була споруджена в мінімалістському стилі, уся являла собою скло та прямі лінії. У вестибюлі виднілися масивні крісла з різнокольоровими покривалами «собачі зуби», характерними для середньовічної Англії. Крісла були розставлені довкола столиків із димчастого скла. На хромованих стелажах біля стін лежали мистецькі часописи, примірники журналу «Bor» та газети «Парі-Матч». Зі стелі звисали велетенські, завеликі для такого залу світильники.

Явно перестаралися з обстановкою.

У дальньому кінці маленького вестибюля був бар, коло якого стояли нечисленні чоловіки й жінки з келихами в руках, посьорбуючи коктейлі. Багато вишуканих костюмів та оголеної плоті, змащеної тональними кремами. На аспідному прилавку стояли блискучі міксери, а скляні пляшки відбивались у дзеркалі в холодних неонових променях. Чулося торохтіння льоду та дзенькання келихів.

Витягнувши з сумочки кредитну картку (несхожу на ті, що використовуються в Англії) — на випадок, якщо забракне готівки, — Мередіт підійшла до столика. Реєстратор, приязна струнка жінка в брючному костюмі, оформила її швидко та зі знанням справи. Мередіт утішилася з того, що її дещо призабуту французьку зрозуміли без проблем, бо вона вже досить тривалий час не говорила цією мовою.

Добра ознака.

Відмовившись від пропозиції допомогти з перенесенням валіз, Мередіт записала пароль для бездротового комп’ютерного доступу, піднялась у тісному ліфті на третій поверх і, пройшовши темним коридором, знайшла свій номер.