Гробниця

Нахиливши голову, щоб не забитись об вигнуту стелю, Мередіт зупинилась і глянула вниз, на воду. Маленькі чорні рибки заметушилися в зелених водоростях, що витягнулись уздовж течії; по воді пішли дрібні мережива хвильок, розбиваючись об краї валунів, що стирчали над поверхнею потоку.

Заколисана тихим плескотом води, Мередіт сіла навпочіпки. Її очі втратили перспективу. Тут, у тунелі, було тихо й спокійно. Він був ніби потаємна схованка, у якій набагато легше покликати до себе минуле. Вдивляючись у воду, Мередіт легко уявила собі босоногих хлопчаків у бриджах по коліно й дівчаток із кучерявим волоссям, зав’язаним іззаду сатиновими стрічками; вони бавляться під цим старим місткому піжмурки. Уявила відлуння голосів дорослих, що гукають своїх підопічних із протилежного берега річки.

Що за чортівня?

На якусь дещицю секунди Мередіт здалося, що вона побачила у воді обриси чийогось обличчя, яке уставилося просто на неї. Вона зіщулила очі, придивляючись пильніше. Їй здалося, що тиша в тунелі стала ще лункішою. Повітря було вологим і холодним, наче хтось висмоктав з нього життя. Мередіт відчула, як серце її закалатало, а почуття враз загострилися. Насторожився кожен нерв її тіла.

Та то ж лише моє власне віддзеркалення.

Докоряючи собі за надмірну вразливість, вона знову глянула в стривожене плесо.

Цього разу сумнівів не лишилося. З-під води на неї дивилося чиєсь лице. То було не дзеркальне відображення, хоча Мередіт і здалося, що воно чимось туманно нагадувало її власне обличчя. То була дівчина з довгим хвилястим волоссям, що колихалось і звивалось у потоці води, — така собі сучасна Офелія. Її очі мало-помалу розплющилися ширше й витріщилися на Мередіт незмигним поглядом. Вони були як зелене скло й переливалися всіма мінливими відтінками води.

Мередіт перелякано скрикнула. Настрашена, вона скочила на ноги й, ледь не втративши рівновагу, замахала руками, хапаючись за рятівну стіну позаду себе. А потім змусила себе іде раз зиркнути додолу.

Нічого.

У воді нічого не було. Ні відображення, ні примарного обличчя, лише химерні обриси валунів і тріски, збурені течією. Вода стрибала по підводному камінню, а водорості звивалися, гойдались і танцювали разом із нею.

Мередіт відчайдушно закортіло вискочити з тунелю, зараз же, негайно. Ковзаючись і ледь не падаючи, вона дюйм за дюймом задкувала до виходу, аж поки не опинилась на відкритому повітрі. Ноги її тремтіли. Скинувши сумку з плечей, вона знайшла ділянку сухої трави й усілась на неї, спершись підборіддям у коліна. Над нею, на дорозі, показалися фари ще одного авта, що вирушало з міста.

Мабуть, уже розчистили дорогу.

Понад усе Мередіт боялася, що хвороба, що від неї страждала її справжня мати, колись проявиться й у неї. Її переслідуватимуть привиди, голоси та фантоми, котрих більше ніхто не чує й не бачить.

Вона почала глибоко й рівно дихати, намагаючись заспокоїтися: вдих-видих, вдих-видих.

Але ж я — не вона. Може, я даремно боюся.

Мередіт посиділа ще кілька хвилин, а потім підвелася. Вона обтрусилась, почистила підошви кросівок від мулу та водоростей, узяла важку сумку й пішла через низький місток назад, до алеї.

Мередіт і досі тремтіла від страху, але ще більше вона злилася на себе через те, що так сильно переполохалась. І спробувала виконати один психологічний трюк, якому навчилася вже давно: викликати в пам’яті приємні спогади, щоб вони витіснили спогади неприємні. Завжди, коли в її пам’яті виринав образ Жанети, котра ридма ридає, Мередіт одразу ж намагалася замінити йото голосом Мері. От і зараз їй теж удалося навіяти собі її голос. Фрази, якими матері зазвичай шпетять дітей. Мередіт часто чула їх, коли приходила додому в штанцях, порваних на колінах, уся подряпана та в саднах. Якби Мері була цієї миті поруч, вона б неодмінно стала докоряти їй за те, що вона гуляє сама, що пхає носа, куди не слід, — точнісінько, як у дитинстві.

Та сама стара пісня.

Хвиля туги за домівкою наринула на Мередіт. Уперше відтоді, як прилетіла до Європи два тижні тому, вона по-справжньому захотіла опинитися вдома, подалі від негараздів, зручно вмоститися з книжкою в улюбленому фотелі й загорнутися в ту стару картату ковдру, яку Мері пошила для неї, коли в п’ятому класі їй цілий семестр довелося просидіти вдома. Їй закортіло бути там, а не вештатись самотньо в Богом забутому куточку Франції, переслідуючи мрію, яка може виявитись нездійсненною.