Я бачу, вас цікавить пітьма

Якби вона не була пташкою вівсянкою. Якби не Звір, що неодмінно повернеться по її пташенятко. І вона підвелася. Неймовірно, але вона підвелася на повен зріст, і тепер їй навіть не потрібно було йти. Достатньо встояти, і хтось неминуче помітить її — скривавлену дівчину посеред площі. Ось короткий, ніби неусвідомлений погляд через плече кинув Науменко… Та Христина, мабуть, не потрапила в його поле зору. Інакше не можна пояснити те, що він знову відвернувся. Либонь, подумав про мера, який стоїть зараз біля вікна з телефоном коло вуха. Науменко нервово лигнув і мимоволі вдихнув. Минуло ще кілька тягучих секунд. Христина не рухалася, боячись, що як ступить, то впаде. І тоді вже не підведеться. Нарешті смачно вилаявся електрик і ще раз чимсь клацнув. Пролунав ледь чутний електричний тріскіт, і літери спалахнули яскравим неоновим світінням.

Усі випросталися. Навіть той, хто був Звіром, забув на мить про все, він роззявив рота і вирячився на літери.

На площі крізь білу снігову запону ядучо-червоним сяяв здоровецький напис:

«Я ♥ БУСЬКІВ _АД».

Кілька секунд усі мовчки дивилися. Науменко мимоволі потягнувся рукою до чола в несвідомому бажанні перехреститися. Субота кинув розгублений погляд на Арсена. Смартфон у Науменковій руці порушив тишу перший, вибухнувши тирадою брудної лайки.

— Борисоч… — забелькотів очунялий Науменко, але цієї миті вітер швиргонув йому в очі жменю дрібного снігового борошна, й він машинально відвернувся.

І побачив Христину.

Мертвотно бліда, в патьоках темної крові, вона стояла за якихось п’ять кроків. Завірюха біснувалася між ними білою мережаною фіранкою. Начальнику пожежної станції здалося, що дівчина намагається закричати, та лиш безпорадно відкриває рота. Зрозуміти, чи це справді так, чи річ у його перепудженій уяві, Науменко не встиг — із різким тріскотом електричного розряду площа занурилася в імлу.

Цієї миті обидві камери, що витріщалися на площу байдужим електронним поглядом, осліпли. Вони працювали й далі, та бачили саму лише чорну снігову пітьму.

Очі Звіра теж мали б нічого не розрізняти, крім пурпурних плям, що танцювали перед ними, та він чудово знав, у якому напрямку шукати. А вже за кілька секунд — адаптувався саме на стільки, щоб роздивитися в мороці дівочу постать.

Ні він, ні дівчина з відважним серцем пташки вівсянки, не знали, що маленька особлива дівчинка в каменярнях, тікаючи тоді від Звіра, впала і зомліла. Ось чому, стоячи за кілька ступників од неї, Звір так і не почув ані кроків, ані судомного, переляканого дихання. Якби він наздогнав Христину трошечки раніше… Якби встиг повернутися у своє павуче лігво і знову пішов із ліхтариком у той бік, де, непритомна, лежала маленька Надя…

Та саме тієї миті, коли на темній центральній площі перед Звіровими очима перестали маячити химерні ляпки, коли білий сніг відділився від темних будинків і він зміг роздивитися згорблену на вітрі Христинину постать, — тієї миті Надя опритомніла. Й до того часу, коли Звір, стікаючи потом, повернеться у своє лігво під цукровим заводом, Надя забреде в лабіринт так глибоко, що він не зможе її дістати, хоч би як сильно цього хотів.

На жаль, дівчинка Надя втратить напрямок, і кожен крок вестиме її чимраз далі від виходу. Але крапку в її житті ще не поставлено. «Від Господа Бога залежить», як десь неймовірно далеко від Буськового Саду сказала одна жінка, що й сама не уявляла, наскільки має рацію.

Непоказна пташка вівсянка, що випрохала відстрочку в смерті, таки змогла порятувати своє пташеня. Хоч лис і зціпив зуби на її тендітній шийці…

Крізь віхолу долинуло характерне клацання, з яким електрик повернув у робоче положення тумблер «автомата», і площею розлилося світло. Науменко повзав рачки, намагаючись щось намацати у снігу. Він зрідка кидав переляканий погляд туди, де перед тим бачив схожу на примару закривавлену дівчину, але на площі було порожньо. Геть порожньо.

Лише білий сніг і жовті вікна п’ятиповерхівок. І навіть вітру майже не було, щоб хтось міг сховатися в сніговій завії…

— Телефон мій де? — заволав йому на вухо Субота, й Науменко здригнувся всім тілом.

— Та хрін його… — пробурмотів він. — Упав десь тут… Здоровецький такий, як ти його тільки тримаєш…

Субота теж кинувся нишпорити в снігу.

— О-хо-хо-хох… — бурмотів Науменко. — Що ж маленьким я не здох…

І зазирав дільничному в очі, намагаючись збагнути, бачив той закривавлену дівчину, яка стояла на площі, чи ні. Тоді звів погляд на Арсена, але той спостерігав за ними зі звичною гримасою презирства на вустах, і в його очах не було нічого, крім нудьги. Руки Захара Науменка тремтіли так сильно, що це впадало в око.

З того місця, де вони перебували, зараз, у яскравому світлі ліхтарів, іще можна було роздивитися Христинину ногу — білу від холоду босу ступню. Але сніг, що запопав свою здобич, уже метушливо вкутував її льодяною ковдрою…

Розділ 12 Як потрапити на той бік

— Цікаво… — задумливо мовила Дора. — А хто допитував отих трьох?

— Та яка різниця… — Андрій погортав документи. — Ага… Дільничний С. і допитував.