Я бачу, вас цікавить пітьма

— Ти шо такий кіпішний? — ображено і з якимсь аж відчаєм запитав Субота.

— Ти ще навіть не бачив, який я… — Андрій підвівся й подався до дверей.

Валерка знову не відповідав. Після нудних гудків увімкнувся автовідповідач.

— Валер… — Андрій замовк.

Захотілося накричати на нього за те, що другий день мовчить. За те, що він сам у цьому болоті з феодальним ладом. За те, що не знає, як учинити, щоб допомогти дитині, заради якої погодився поїхати. Потім подумав, що немає сенсу. Потрібно робити зараз те, що не може зачекати — розпочати пошуки. А потім просто їхати в місто, йти в поліцію й усе їм розповісти.

— Вони намагаються витурити мене додому, — надиктовував Андрій. — Дільничний і місцевий мер. Дурнувато так, по-дитячому, можна сказати… Одне слово, вони якось пов’язані з усім цим. Я тут іще на добу, це точно. А потім, очевидно, вибиратимуся, бо сам багато не навоюю… А справа пахне смаленим. Про всяк випадок: якщо потім тобі скажуть, що Андрюха зашпортався й упав на ніж — не вір, зрозумів?

…До сьомої була купа часу. На площі світився червоний напис: «Я ♥ БУСЬКІВ САД», — створюючи якийсь новорічний настрій. До речі, пора б їм уже і ялинку ставити… Андрій мерзлякувато зіщулився, підняв комір і, занурений у власні думки, повільно побрів стежкою. У готель іти не хотілося. Повернутися, й іще раз спробувати розтормошити Суботу? Користі від нього точно не буде, а ось завадити — це він завиграшки.

Якоїсь миті він автоматично обдивився площу і знову втупився собі під ноги. І тільки тоді зрозумів, що біля самого входу в адміністрацію стояв знайомий мікроавтобус. Андрій завмер. Устиг злякатися, що ось він подивиться зараз, а на площі ніякого мікроавтобуса немає, або є — але не той. Він крутнувся на підборах, наче виконував стройову команду, і підвів голову.

Великий вугільно-чорний «пежо» з написом Excursions en bateau. Наче величезний дохлий жук. Секунду Андрій дивився на нього як людина, яка побачила міраж. І лише потім щодуху кинувся до авто, не зважаючи на палючо холодний сніг, що забивався в черевики.

Промайнула думка, що мікроавтобус зараз поїде геть, і Андрій втратить єдиний шанс повідомити когось про те, що коїться в селищі. Натомість опустилося водійське скло і показалася кудлата Харитонова голова. Довговолосий клацнув запальничкою й закурив

— Харитоне! — гукнув Андрій і запізніло додав: — Еребовичу…

— А от і ви! — радісно зауважив він. — Учора ви мали значно гірший вигляд, Андрію Олександровичу! Як іде розслідування?

Він був у своєму незмінному червоному плащі.

— Послухайте… Усе, як ви попереджали, навіть гірше! Мені взагалі не дають працювати. Намагаються переконати, що я переплутав селища, уявляєте? І в них, мовляв, усе чудово. А дитина не просто зникла, її викрали. І всім начхати — як таке взагалі можливе?

— Вас дивує, що всім начхати? — Харитон звів брову. — Ви мене розчаровуєте!

— Та ви просто не уявляєте, наскільки тут усе… Бетонна стіна! Навіть просто зібрати людей, щоб шукати дитину, — хрін кого знайдеш! Не допросишся елементарно піти з роботи трохи раніше…

— Я вам більше скажу, Андрію Олександровичу: трохи пізніше ви теж нікого не знайдете.

— Та начебто, повинні сьогодні о сьомій… — Андрій машинально поглянув на годинник.

— Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби.

— Послухайте… Давайте просто зараз підемо до дільничного й натиснемо, щоб хоча б організував нормальні пошуки! Це перше…

— У суботу, — перебив Харитон. — Субота візьметься за розум у суботу, я вже вам казав.

— Та немає часу до суботи! Зараз треба шукати, сьогодні! Ви ж офіцер поліції! Накажіть йому, зрештою!

Харитон затягнувся, дивлячись Андрієві в очі, і хитро запитав:

— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку… І генерал не виконає наказу… Хто буде винен: він чи я?

— І хто ж це генерал — невже Субота?! — пхикнув Андрій.

— Ви однозначно маєте більше читати… — розчаровано зітхнув Харитон, — на все свій час, Андрію Олександровичу! І конкретно для Суботи він настане післязавтра о десятій п’ятнадцять. Ані на хвилину пізніше, як я вже казав. Але й не раніше.

— Та перестаньте ви! Одна річ комісії, чи що ви там на післязавтра плануєте, а інша — життя дитини!

Харитон знову затягнувся, дивлячись кудись удалечінь, і кивнув. Здавалося, зараз він скаже: «Ваша правда», — і разом із ним піде, щоб притиснути капловухого дільничного. Натомість, кинувши цигарку в сніг, Харитон несподівано запитав:

— Нагадайте мені, у воскресіння Христа ви теж не вірите?

— Ви знущаєтеся чи що!

— Навіть не думав! Швидше, співчуваю, Андрію Олександровичу! Людині, яка бодай трохи вірить в одне воскресіння, легше буде прийняти й інше. Ви згодні? — з цими словами він загадково підморгнув Андрію і сказав пасажирові: — Приїхали! Далі вас проведе оцей молодий чоловік, він у курсі всього. Ви, до речі, не знайомі?