Як не померти на самоті

Ви можете хвилюватися, що такі розмови породять зніяковіння чи виявляться вимушеними. Ми зі Скоттом теж на це очікували. Але, продираючись через них, ми ділилися давно забутими історіями з дитинства. Наприклад, про мою кризу середньошкільного віку, коли я заздрила своїй сусідці, яка отримала набір із десяти мерехтливих тіней для повік «MAC» — у шостому класі це однаково що «Ролекс» — у подарунок від батьків на День закоханих. (Які батьки взагалі щось дарують своїм дітям на День закоханих?) Скотт розповів мені сміховинну історію про те, як його мама відмовилася купити йому дорогі джинси «JNCO» — захмарно модні серед школярів наприкінці 90-х років (я переглянула фото тих огидних джинсів у Інтернеті, і, як на мене, його мама все зробила правильно).

Під час однієї з таких розмов ми з’ясували, що Скотт хоче лише одну дитину, а я — двох. Він — єдина дитина в сім’ї, тоді як я росла із сестрою, тож, схоже, ми обоє воліємо відтворити динаміку, в якій дорослішали самі. Наше побачення перетворилося на поле бою, щойно ми почали аргументувати переваги дитинства — кожен свого. Скотт висловив переконання, що з точки зору моралі вважає сумнівним рішення додавати більше, ніж одну дитину, на й так перенаселену планету. Я ж своєю чергою стверджувала, що наявність брата чи сестри автоматично забезпечує десять тисяч годин навчання емоційного інтелекту. І хоча ми й не дійшли до спільного знаменника, я була рада, що виявили цю розбіжність у поглядах. Ми вирішили, що це не видається нездоланною перепоною, оскільки, попри відмінності наших уподобань, готові піти на компроміс. Ми плануємо народити одну дитину та перевірити, як почуватимемося після цього.

Загалом обговорення переконали мене, що наші стосунки — це не тільки саме ті взаємини, що потрібні мені саме зараз, а й партнерство, спрямоване на розвиток. Я захоплююся дисципліною Скотта — тим, як він щодня тренується, готує здорові веганські страви, допізна шукає баґи у своїх програмах. Мені подобається, як ми розмовляємо дурнуватими голосами, жарти, зрозумілі лише нам. І я вірю в нас як у команду. Ми вміємо погоджуватися на компроміси, щоб кожен по черзі отримував своє. Коли я сама собі поставила запитання з гардеробного тесту, то уявила Скотта своєю улюбленою піжамкою в червону клітинку, що сповнює мене почуттям безпеки, тепла та підтримки. Так, ніби я вдяглася в обійми.

Десь за пів року після таких обговорень Скотт запросив мене на шоу ілюзій нашого друга Девіда. Девід — талановитий фокусник, що читає чужі думки. Він може відгадати імена домашніх тварин, що були у вас у дитинстві, та маловідомі місця, де збираються відпочивати цілковиті незнайомці. Девід виступає зі своїм шоу щосереди ввечері в театрі, що причаївся в задній частині бару з назвою «Piano Fight».

Того вечора, коли Девід закінчив, натовп бурхливо аплодував йому стоячи. Після оплесків він сказав:

— У мене залишився ще один фокус.

На початку виступу глядачі написали свої імена та по одному слову на порожніх гральних картах. Девід попросив когось із залу витягти карту. Я почула, що він назвав моє ім’я, і вийшла на сцену.

Тоді Девід попросив мене витягти навмання ще одну карту. Якимось дивом на тій карті, що я обрала, було ім’я Скотта. Той сходами спустився до мене на сцену.

Ми сиділи під сліпучими прожекторами та поглядами п’ятдесятьох глядачів. Девід узяв у одного охочого телефон, відкрив калькулятор і почав перемножувати числа, які називали глядачі з натовпу. Остаточне число вийшло: 452 015. Девід запитав, чи означають щось для нас ці числа. Я їх не впізнала.

Тоді він додав дві риски між цифрами, перетворивши число на 4/5/2015, і запитав:

— Це твій день народження? Чи Скотта? — Ні, це була наша річниця.

Потім Девід узяв колоду карт, на яких були імена та слова, і запропонував мені розділити її на п’ять стосів. Скотта він попросив перевертати по одній верхній карті, а мені звелів записувати повідомлення на великому мольберті.

— Ти... — написала я, коли Скотт прочитав першу картку.

— Вийдеш... за… мене...

Я затулила обличчя руками, чекаючи на останню карту.

— Заміж.

Скотт підвівся зі стільця й дістав із кишені обручку. Він опустився на одне коліно. Я кивнула, схопила обручку та притягнула його у свої обійми. Натовп вибухнув оваціями, і Девід вивів нас із театру. Ми вийшли в бар, де нас привітали тридцятеро наших друзів. Вони стали у «тунель кохання», вишикувавшись парами та піднiсши руки над головою. Ми переможно пробігли через той тунель.

Попри те що освідчення виявилося цілковитою несподіванкою, наше бажання одружитися сюрпризом не було. Ми попрацювали над цим. Ми проводили ті складні розмови. Ми обрали варіант ухвалювати рішення, а не жити за інерцією.

 

 

Ключові висновки

1. Кохання — наркотик, від якого ми п’яніємо.