Ярмарок суєти

Та чаша аракового пуншу спричинилась до всього, що сталося далі. Зрештою, хіба чаша аракового пуншу гірша причина за будь-яку іншу? Хіба чаша синильної кислоти не стала причиною того, що прекрасна Розамонда попрощалася з білим світом? А чаша вина хіба не призвела до смерті Олександра Великого? Принаймні так каже доктор Лемпрієр. Так і чаша аракового пуншу вплинула на долю всіх головних дійових осіб цього «роману без героя», про що ми зараз розповімо. Вона вплинула на все їхнє подальше життя, хоч більшість з них не скуштувала й краплі того пуншу.

Дівчата його не пили, Осборн не любив, отож усе, що було в чаші, припало Джозефові, цьому товстому ласунові. Спорожнивши її, він так пожвавішав, що спершу його поведінка всіх здивувала, а потім стала майже нестерпною. Джоз почав розмовляти й сміятися так голосно, що зібрав навколо альтанки десятків зо два цікавих, і його невинні супутники не знали, де дітися з сорому, потім, непроханий, заходився співати (високим, плаксивим голосом, як звичайно п’яні), привабивши до себе майже всю публіку, яка стояла біля оркестру під позолоченою мушлею, і вона винагородила його оплесками.

Браво, гладуне!— гукнув один.— Виводить достоту, як Денієл Ламберт! — додав інший.— 3 такою статурою можна танцювати на линві! — докинув ще якийсь дотепник, що страшенно налякало дівчат і розсердило Осборна,-Ради бога, Джозе, мерщій ходімо звідси! — сказав він, ї дівчата підвелися.

Еге, стривай, ясочко моя! —крикнув Джоз, тепер відважний, наче лев, і обняв Ребеку за стан.

Ребека відсахнулась, але не могла випручатися з його обіймів. |-Сміх перед альтанкою став ще гучніший. Джоз ніяк не вгамовувався, пив, залицявся, співав, галантно підносив келих у напрямку глядачів, запрошуючи всіх разом і кожного зокрема випити з ним пуншу.

Осборн уже замахнувся, щоб збити з ніг якогось нахабу в закочених чоботях, що вирішив скористатися запрошенням, і, здавалося, сутички вже годі було уникнути, коли це, на превелике щастя, біля альтанки з’явився джентльмен на прізвище Доббін, який досі прогулювався в парку.

Ану геть, йолопи! — крикнув він, розштовхуючи плечем юрбу, що швидко розпорошилася перед його трикутним капелюхом і лютим виразом обличчя, і, схвильований, ввірвався до альтанки.

Боже мій! Це ти був, Доббіне? — вигукнув Осборн, забрав у нього з руки білу кашемірову шаль і закутав Емілію.— Допоможи мені, доглянь Джоза, поки я відпроваджу дівчат до карети. Джоз підвівся й хотів не пустити їх, та досить було Осборнові штовхнути його одним пальцем, як він, сопучи, гепнув на своє місце, і лейтенант забрав дівчат.

Джоз послав їм навздогін поцілунок і проказав, гикаючи: «Бог з вами! Бог з вами!» Тоді схопив капітана Доббіна за руку і, ревно плачучи, звірив йому свою таємницю. Мовляв, він обожнює дівчину, яка тільки-но пішла звідси, і знає, що розбив їй серце своєю негідною поведінкою, а йому завтра ж повінчається з нею в церкві святого Георгія на Ганновер-сквер. Він достукається до архієпископа Кентерберійського в Ламбеті — слово честі, достукається і попросить його.

Потакуючи Джозефові, капітан Доббін хитро вмовив його залишити парк і негайно їхати до Ламбетського палацу, а коли вже вивів за браму, то без труднощів доправив до найманої карети, яка довезла Джоза Седлі цілого й неушкодженого на його квартиру.

Джордж Осборн щасливо відпровадив дівчат додому, а коли за ними зачинилися двері і він уже вийшов на Рассел-сквер, та раптом так зареготав, що аж здивував нічного сторожа. Емілія тільки співчутливо глянула па товаришку, коли вони піднялися нагору, поцілувала її і, не вдаючись у розмову, пішла спати.

«Він повинен освідчитися завтра,— думала Ребека.— Він чотири рази назвав мене «ясочкою» і в присутності Емілії стиснув мені руку. Він повинен освідчитися завтра».

Емілія теж так думала. І, здається мені, думала вже про сукню, яку вона одягне, коли буде дружкою молодої, і про ті дарунки, які подарує своїй гарненькій невістці; і про ще одну врочистість, коли сама буде головною дійовою особою, і т. д. і т. д.

О недосвідчені дівчата! Як мало ви знаєте про дію аракового пуншу! Та хіба можна порівняти вечірній хміль із вранішнім похміллям? Як чоловік можу посвідчити, що ні від чого так не болить голова, як від воксголського пуншу. Минуло двадцять років, а я й досі не можу забути двох випитих там келихів, двох жалюгідних келишків! Тільки двох, даю слово джентльмена! А Джозеф Седлі, з хворою печінкою, вижлуктив найменше з кварту тієї гидкої суміші.

Ранок, коли, як сподівалася Ребека, мав подарити їй щастя, застав Седлі в таких муках, що їх годі описати словами. Содової води на той час ще не винайшли.