Ярмарок суєти

Емілія не тільки співала, як соловейко чи місіс Біллінгтон, танцювала, як Гілісберг чи Парізо, пречудово гаптувала й знала правопис не гірше за самий Словник, але й мала таке добре, веселе, ніжне, чутливе і щедре серце, що прихиляла до себе кожного, хто спілкувався з нею, від самої Мінерви до убогої, скромної посудниці й дочки сліпої на одне око власниці пекарні, якій дозволено раз на тиждень продавати тістечка вихованкам пансіону. З двадцяти чотирьох дівчат дванадцятеро були її близькі, щирі приятельки. Навіть заздрісна міс Брігс ніколи не казала про непоганого слова, зарозуміла міс Солтайр (онука графа Декстера) не заперечувала, що в Емілії благородна постава, а міс Суорц, багата кучерява мулатка із Сент-Кітса, того дня, як Емілія мала від’їздити, так розридалася, що довелося послати по доктора Флоса й запаморочити її нюхальною сіллю. Міс Пінкертон, цілком природно, коли зважити на високе становище й видатні чесноти цієї дами, ставилась до дівчини спокійно і з почуттям власної гідності; зате Джемайма вже кілька разів починала плакати на думку про розлучення з Емілією, і якби не боялася сестри, то заридала б ще невтішніше, ніж спадкоємиця з Сент-Кітса (що платила за навчання вдвічі більше, ніж інші). Проте розкіш віддаватися смуткові дозволена була тільки вихованкам. А чесна Джемайма мусила дбати про рахунки, прання й лагодження білизни, про пудинги, посуд і служниць. Але, зрештою, чи варто приділяти їй стільки уваги? Адже цілком можливо, що відтепер аж до судного дня ми нічого про неї не почуємо, і коли висока, філігранно кована брама школи зачиниться, Джемайма і її грізна сестра назавжди залишаться за нею — і за тісними рамками нашої історії.

Але з Емілією ми будемо часто зустрічатись, тому не вадить на самому початку нашого знайомства сказати, що вона була дуже милим створінням, а це велике щастя і в житті, і в романах, де (особливо в останніх) аж кишить негідниками найгіршого ґатунку, коли постійною нашою супутницею буде така невинна й лагідна особа. Тому що Емілія не героїня, то немає потреби й описувати її вроду; як на героїню, то, може, й справді носик у неї надто короткий, а щоки надто круглі й рожеві. Зате її рум’яне личко пашіло здоров’ям, на устах цвіла усмішка, а очі сяяли найчистішою і найщирішою радістю, за винятком, звичайно, тих хвилин, коли наповнювалися слізьми, а таке траплялося досить часто. Бо ж ця дурненька дівчина плакала над здохлою канаркою чи над мишою, яку випадком спіймала кішка, чи над кінцем роману хоч би й найбезглуздішого; а вже сказати їй, боронь боже, неласкаве слово коли знайдеться хтось такий жорстокий, що зважиться на це,— що ж, хай сам на себе нарікав! Навіть міс Пінкертон, ця сувора й неприступна жінка, перестала її лаяти після першого разу, і хоч вразливе серце вона розуміла не краще, ніж, скажімо, алгебру, а все ж дала всім вихователям і вчителям особливий наказ ставитись до міс Седлі якнай-лагідніше, бо суворість, мовляв, просто шкодила її здоров’ю.

Тож коли настав день від’їзду, міс Седлі страшенно розгубилася, не знаючи, як поводитись, їй однаково хотілося сміятись і плакати. Вона раділа, що їде додому, проте страшенно журилася, що залишає школу. До того ж протягом останніх трьох днів маленька сирітка Лора Мартін ходила за нею слідом, як цуценя. Емілії довелося віддати іншим і прийняти самій щонайменше чотирнадцять подарунків і разів із чотирнадцять урочисто пообіцяти, що писатиме щотижня. «Посилай мені листи на адресу мого дідуся, графа Декстера»,— наказувала міс Солтайр (яка сама, до речі, була досить убога) ; «Не шкодуй грошей на пошту, пиши мені щодня, ріднесенька»,—просила кучерява Суорц, запальна, але щира й ласкава, а сирітка Лора Мартін, яка ще тільки вчилась писати літери, взяла приятельку за руку і, задумливо дивлячись їй у вічі, спитала: «Еміліє, можна мені в листах називати тебе мамою?» Певна річ, якийсь Джонс, читаючи мою книжку в себе в клубі, скаже, що всі ці подробиці страшенно безглузді, банальні, нікчемні і вкрай сентиментальні. Я собі уявляю, як той Джонс, ледь розімлілий після баранячої лопатки й пів пінти вина, виймає олівця й підкреслює слова «безглузді, нікчемні» тощо і дописує до них своє зауваження «цілком слушно». Ну що ж, він людина високого лету, можна сказати, геніальна, в житті та в романах захоплюється тільки великим і героїчним, тож йому краще врахувати ці застереження і знайти собі якусь іншу розвагу.