Ярмарок суєти

«Відшмагай їх як слід, Годсоне! — заревів баронет,— витруси з них душу й приведи їх потім до мене. їй-богу, я віддам негідників до суду!»-Ми почули, як батіг Годсона загуляв по спинах нещасних дітлахів, що верещали, мов недорізані поросята, а сер Пітт, переконавшись, що порушники спіймані, під’їхав до парадних дверей.

Назустріч нам вийшла вся челядь і...

На цих словах, люба моя, мене перебив учора ввечері страшний стукіт у двері. І як ти гадаєш, хто то був? Сер Пітт у нічному ковпаку й халаті. Ну й проява! Я відсахнулася, побачивши такого відвідувача, а він підійшов до столу, схопив свічку і сказав: «У нас не світять після одинадцятої, міс Бекі. Роздягайтесь тепер навпомацки, зухвале дівчисько (отак і сказав мені!), і коли не хочете, щоб я кожного вечора приходив відбирати у вас свічку, то затямте собі: лягайте спати об одинадцятій! » На цьому слові він разом з дворецьким Гороксом, регочучи, вийшли. Будь певна, що надалі я не заохочуватиму їх до таких відвідин.

Пізно ввечері на подвір’ї спустили з ланцюга двох страшних собак, які цілу ніч гавкали й вили до місяця.

«Я зву цього собаку Гризуном,— сказав мені сер Пітт,— бо він загриз одного чоловіка, а міг би впоратись і з бугаєм. Йог матір я колись звав Флорою, а тепер — Гавророю, вона вже не має чим кусати, тільки гавкав: гав-гав!»-Перед будинком сера Пітта — страхітливо негарною, старомодною цегляною спорудою з високими димарями і фронтонами в стилі королеви Бесс — пролягає довга тераса, прикрашена з обох боків родинними голубом і гадюкою, а з неї двері ведуть просто до великої зали. Ох, якби ти її побачила! Та зала така велетенська і така понура, як зала в Удольфському замку, що ним ми так захоплювалися. Камін у ній такий, що туди вмістилося б пів школи міс Пінкертон, і з такими великими ґратками, що на них, при потребі, можна було б спекти цілого вола. Стіни зали обвішані хтозна-скількома поколіннями Кроулі: і з бородами та в жабо, і з височезними перуками та в черевиках із закрученими носами, і в довгих рівних корсетах та в сукнях, таких негнучких, мов вежі, і з довгими кучерями, і — уяви собі, люба! — здається, зовсім без корсетів. В одному кінці зали темніють широкі сходи з чорного дуба, такі понурі й непривітні, як звичайно бувають сходи в старих замках, а обабіч від них — високі дверна прибитими вгорі оленячими головами; вони ведуть до більярдної, до бібліотеки, до великого жовтого салону й до віталень. На другому поверсі, здається мені, є ще десь зо два десятки спалень, і в одній з них стоїть ліжко, де спала королева Єлизавета. Сьогодні вранці мої вихованки показували мені всі ці пишні покої. Ясна річ, що жодному з них не додають затишку вічно зачинені віконниці, а коли ми впускали туди трохи світла, я щоразу боялася, що зненацька в котромусь побачу примару. Наша класна кімната міститься на другому поверсі; з неї одні двері ведуть до моєї спальні, а другі до спальні моїх учениць, далі йдуть покої містера Пітта, чи містера Кроулі і покої Родона Кроулі він офіцер , як і дехто, й перебуває тепер у своєму полку. Кімнат тут, запевняю тебе, повно, в будинку можна було б розмістити всіх мешканців Рассел-сквер і ще б лишилося місце. Через півгодини після нашого приїзду задзвонив великий дзвоник на обід, і я спустилася вниз із своїми вихованками,— худенькими непоказними дівчатками років десяти й восьми. Я була в твоїй чудовій мусліновій сукні (через яку мене так образила та погана Піннер, коли ти подарувала її мені), бо я тут житиму на правах члена родини, sa винятком тих днів, як приходитимуть гості: тоді я обідатиму нагорі із своїми ученицями.

Отож задзвонив дзвоник, і ми всі зібралися в маленькій вітальні, де звичайно просиджує леді Кроулі, друга дружина сера Пітта і мати моїх учениць. Вона дочка торговця залізними товарами, і вважалося, що вона вигідно вийшла заміж. Видно, що колись вона була вродлива. І очі в неї вічно сльозяться, наче вона оплакує свою втрачену вроду, бо тепер вона зів’яла, схудла, згорблена і, мабуть, не вмів постояти за себе. її пасинок, містер Кроулі, теж був у вітальні, вбраний, мов на парад, набундючений і поважний, І мов власник похоронної контори. Це блідий, худий, негарний мовчун з тонкими ногами й запалими грудьми. Бакени в нього кольору сіна, а чуб — кольору соломи. На вроду він — викапана мати, покійна леді Грізельда з шляхетного роду Бінкі, портрет якої висить над каміном.

«Це нова гувернантка, містере Кроулі,— сказала леді Кроулі, підходячи до мене й беручи мене за руку,— міс Шарп». «Ага»,— мовив той, стріпнув головою і знову втупився в свою брошуру.

«Думаю, ви будете ласкаві до моїх дітей»,— сказала леді Кроулі, глянувши на мене почервонілими, повними сліз очима.

«Певне, що буде, мамо»,— втрутилася старша дівчинка, і я побачила відразу, що цієї жінки мені боятися нічого. «Обід подано, міледі!» — оголосив дворецький в чорному фраку й такому величезному білому жабо, що здавалося, ніби це один із тих плоєних комірів часів королеви Єлизавети, які зображені на портретах у залі.