Ім'я Рози

_{Дія в романі розгортається на тлі, характерному для жанру Готичного роману. Неприступний монастир, понура махиня Вежі, недоступна і таємнича бібліотека у вигляді лабіринту, моторошні смерті монахів, жаска подорож через оссарій, оповідь про привид Адельма, що з'являється на цвинтарі, - усе це сприяє створенню атмосфери напруженого очікування, тривоги і страху, типової для готичного роману. Чимало ключових подій стаються вночі або в густому тумані, посеред монахів, які затято оберігають свої похмурі секрети. Ще однією вказівкою на готичний жанр є ім'я першого загиблого ченця, Адельма з Отранто, в якому вчувається алюзія на один із перших готичних романів, «Замок Отранто» Гораса Волпола.}

_{На початку оповіді Вільям і його відданий учень прибувають в бенедиктинський монастир на півночі Італії. Тут має відбутися важлива зустріч, і Вільямовим завданням є приготувати умови для безперешкодного її проведення. Та на заваді стає трагічна подія, що сталася в монастирі, - смерть одного з молодих ченців. З'ясувати її причини абат доручає Вільямові. Розслідуючи гіпотетичне вбивство, Вільям з Адсом занурюються у заплутаний лабіринт підступних інтриг, політичних махінацій, затаєного невдоволення, напружених конфліктів, потаємних пороків та абсурдних забобонів, якими сповнене життя монахів. У міру розгортання історії напруження наростає, гине ще один монах, потім ще, і ще. Отже, перед нами — детективний роман з елементами готики.}

_{Однак у міру розгортання сюжету виявляється, що ця детективна історія трохи дивна — попри блискучий розум і бездоганну логіку, Вільям завжди приходить запізно, таємнича книга вислизає йому з-перед самого носа, запобігти новим смертям йому не вдається, і навіть хід загадкових подій він відтворює лише завдяки помилці — хибному припущенню про те, що низка смертей повторює ритм книги Одкровення Йоана Богослова. Ба більше — врятувати книгу Арістотеля він теж неспроможний, і разом з нею гине вся чудова бібліотека і старовинне абатство. Автор немов іронізує над нашим сподіванням торжества розуму і справедливості, спонукаючи шукати пояснення на інших інтерпретативних рівнях роману.}

_{Нишпорячи всюди, Вільям натрапляє на слід якоїсь таємничої Книги, і відчуває, що все крутиться саме навколо неї. Наприкінці виявляється, що це втрачена напівміфічна книга Арістотеля, друга частина його «Поетики», де він утверджує сміх як важливий спосіб ставлення до дійсності. Дехто, мабуть, здивується — чому стільки пристрастей навколо якоїсь книги?}