Іміджмейкер із Москви

– Гм-гм, Никита Ильич, не будем отвлекаться на приятные воспоминания… В качестве аванса я обычно беру две тысячи… – незворушно остудив Симорозенка іміджмей-кер.

– Две тысячи чего? – засовав густими бровами кандидат у клієнти.

– Долларов, извините за пролетарскую прямоту! – по-дружньому поклавши руку на плече гостя, сповістив Нестор Євграфович. Симорозенко тяжко зітхнув, дістав із внутрішньої кишені портмоне зі старим потертим партквитком та двосантиметровою колодою новеньких стодоларових купюр. Зітхнувши, він мовчки відрахував потрібну суму і простягнув іміджмейкеру. Нестор Євграфович, не перераховуючи, недбалим жестом жбурнув валюту у шухляду стола.

– Ну, а остальное – по ходу кампании, – заспокійливо промовив професор іміджмейкерства.

Симорозенко зиркнув на годинник і рвучко підвівся з крісла:

– Виноват, спешу на заседание районной партячейки!

Іміджмейкер провів гостя до дверей. Вже на порозі Симорозенко спробував бадьоро попрощатися:

_Ну что, наши цели ясны, задачи определены, с завтрашнего дня – за работу, господин профессор!

Нестор Євграфович міцно потиснув правицю лівого кандидата і довірливо попросив:

– Дорогой Никита Ильич, в дальнейшем называйте меня, пожалуйста, «товарищ профессор». Именно так обращался ко мне товарищ Зюганов…

Глибоко вражений, Симорозенко пошепки перепитав:

– Геннадий Андреевич?! Іміджмейкер недбало кивнув:

– Да, когда в 2000-м направлял меня помогать коммунистам Молдавии. Ну, результат, я думаю, вам известен… Вот следы бессильной злобы великорумынских шовинистов… – жестом показуючи на табличку з мітками від куль, сказав він.

Симорозенко одразу ж просяяв і підняв у вітанні кулак:

– Рот фронт, товарищ профессор!

– Рот фронт, товарищ Симорозенко! – піднявши стиснутий кулак, відповів іміджмейкер і зачинив за клієнтом двері.

3

Нестор Євграфович, сидячи за столом, повільно перераховував гроші і наспівував, весело імпровізуючи:

– И Ленин такой молодой, и выборов срок впереди!

Асистент, не відриваючи очей від двох купок зеленої валюти, поцікавився:

– Нестор Евграфович, а мы, случайно, не продешевили?

Іміджмейкер закінчив рахувати, заховав гроші назад у шухляду і поділився з помічником власним баченням їхньої ситуації:

– Артурчик, мы вынуждены в предельно сжатые сроки решить две задачи. Стратегическую – плавно войти на местный рынок имиджмейкерских услуг, и еще более стратегическую – заплатить за гостиницу. Я уж не говорю про суперстратегическую задачу – нормально пообедать в ресторане… У двері знову постукали. Хтось за дверима запитав:

– Тут мешкає професор Н. Є. Боженко? Іміджмейкер зреагував миттєво – одразу

ж розкрив першу-ліпшу папку і без жодних емоцій голосно попросив асистента:

– Артуре Андрійовичу, запросіть, будь ласка, шановного відвідувача!

Артур розгублено перепитав:

– Не понял?…

Шеф подивився у спантеличені очі помічника, насупився і пошепки суворо скомандував:

– Быстро открывай дверь и веди его сюда…

І вже знову голосно додав:

– Швидше, Артуре!

До кімнати увійшов другий відвідувач – міцно збитий чолов'яга з розкішними вусами, одягнений у вишиванку та чорний костюм. В руках він тримав газету «Вечірнє Місто». Нестор Євграфович гостинно посміхнувся і підвівся з крісла назустріч гостю:

– Друже мій, бачу, ми з вами читаємо одні й ті самі видання! – приязно промовив він і, щоб не дати відвідувачу опам'ятатися, жестом ілюзіоніста вихопив із шухляди свій примірник «ВМ».

– Сідайте, шановний! – запросив іміджмейкер, вказуючи на світле шкіряне крісло.

Відвідувач обережно, з недовірою опустився на запропоноване місце. Якийсь час він розглядав інтер'єр люксового номера, потім обпершись руками на м'які бильця, насупився, намагаючись надати обличчю якомога суворішого вигляду, і промовив:

– Я так розумію, що української мови вас навчили в московських спецслужбах, пане професоре, чи, може, точніше було б – «таваріщ майор»?

Іміджмейкер знову дружелюбно засміявся і, присівши на бильце свого крісла, легко нейтралізував агресивний випад гостя:

– По-перше – полковник, а по-друге, – з ким маю за честь?

Відвідувача дещо спантеличила непідробна миролюбність політтехнолога. Але, мабуть згадавши про мету свого візиту, він повернувся до звичного стилю спілкування: розгладивши вуса, гість скорчив гордий вираз обличчя і почав набирати в легені якомога більше повітря. Здавалося, він хоче вдихнути все повітря в кімнаті. Шнурівка на його вишиванці напнулася… і відвідувач патетично виголосив:

– Я – Богдан Степанович Сливка, координатор районного об'єднання націонал-демократичних сил!!

Іміджмейкер нахилився у бік співрозмовника і довірливо та проникливо зізнався:

– Пане Сливко! Зізнаюся відверто – я повернувся на неньку-Україну, щоб спокутувати свої старі гріхи…

Артурчик зауважив, що шнурівка на вишиванці пана Сливки суттєво попустилася; асистент захоплено спостерігав за віртуозною розмовою шефа і водночас пильно стежив за реакцією співрозмовника.