Іміджмейкер із Москви

Відчинити вікно Артурчик не встиг: розбивши шибу і ледь не розкроївши йому голову, до кабінету влетіла чимала каменюка, невідомо як і ким видлубана із замерзлої бруківки, втрамбованої багатьма поколіннями москвичів та гостей столиці. З вулиці до помешкання разом з морозним повітрям увірвалися агресивні вигуки невеликого, але рішучого натовпу. Зблідлий Нестор Євграфович оторопіло глипав то на м'яке крісло за своїм робочим столом, де камінне послання завіконної делегації завершило траєкторію свого лету, то на стіну над кріслом, де щойно висів його фотопортрет, звісно ж – у товаристві перших людей чинного уряду. Серце іміджмейкера – і як просто доктора політичних наук, і як людини з відповідним політичним досвідом за плечима – стиснулося. Воно відчуло, що ця холодна п'ятикіло-грамова каменюка на друзках його портрета – провісник нещасть… і защеміло.

Знехтувавши бездоганними стрілками на штанях свого дорогого костюма, політтехнолог навкарачки прудко подолав відстань до вхідних дверей і замкнув їх зсередини. Посіпавши для певності клямку дверей і задкуючи під стіл, він, ретельно зберігаючи залишки впевненості, прошепотів асистенту, який неподалік вікна перелякано намагався втиснутися спиною у стіну:

– Артурчик, взгляни, пожалуйста, что там…

2

Артурчик був молодший від свого шефа лише на три роки. Але авторитет Нестора Євграфовича був для нього настільки великим та безперечним, що будь-які шефові прохання, міркування і навіть настрій він сприймав за наказ. Однак, відклеїтися від стіни Артурчикові вдалося тільки з третьої спроби. Він майже по-пластунськи наблизився до вікна і, не підводячись з колін, боязко визирнув з-за підвіконня…

На вулиці гудів натовп невдоволених людей – поодинці і хором вони гнівно вигукували на адресу господарів офісу образи та погрози. Непрохана ватага громадян із червоними бантами на пальтах складалася переважно з пенсіонерів. Втім, асистент помітив серед комуністів-ветеранів кількох молодиків та дівуль.

«Комсомольцы-добровольцы…» – мимоволі виплило з пам'яті Артурчика, він навіть посміхнувся приємним спогадам, але за мить повернувся на грішну землю до обложеного офісу.

«Комсомольці», щоб якось зігрітися, тупцювали навколо червоних прапорів і диміли цигарками. Час від часу вони погрожували офісним вікнам, досить професійно розмахуючи портретами Леніна, Сталіна, Зюганова та Лімонова, не гірше, ніж Шао-Лінські монахи – бойовими киями.

За кілька хвилин галаслива жменька не-вдоволеного електорату перейшла до другого пункту сценарію – товстий лисий чолов'яга з мегафоном видерся на перевернену шухляду; вивергаючи жахливі клуби пари, він почав гнівно декламувати, скориставшись можливістю оприлюднити зразки ідеологічно вивіреної політичної поезії.

«Ни хитрость, ни Божия милость,
ни деньги врагов не спасут.
И будет сама Справедливость вершить
этот праведный суд!

И пусть в дикой злобе лютует,
хоть на уши встанет злодей,
Но мы нашу землю святую очистим
от АНТИЛЮДЕЙ!

Мы вас, паразиты, достанем,
и ясно поймет каждый гад,
Сколь добрым когда-то был Сталин,
и в этом лишь был виноват!!!»

Натовп заляпотів рукавичковими аплодисментами, кілька разів спробував щось скандувати і, вклавшись все про все у сім-вісім хвилин, з почуттям виконаного обов'язку, а також істинності та невмирущості своєї справи, рушив геть, врізнобій затягуючи «Інтернаціонал».

– Уходят… – підводячись з паркету й обтрушуючись, промовив трохи осмілілий асистент.

Іміджмейкер теж виповз з-під стола:

– Что это было, Артур?!!

– Похоже, что коммунист, которого мы вели по Пролетарскому округу, случайно проиграл… – супроводжуючи поглядом спини підстаркуватих партійців та «комсомольців-добровольців» припустив асистент.

Какая черная неблагодарность! – щиро обурився Нестор Євграфович.

– Судя по партийной символике, эта неблагодарность – красная… – спробував розрядити гнітючу ситуацію Артурчик.

– Да я не о коммунисте, а об избирателях!!! – несподівано вибухнув іміджмейкер. – Эти недостойные людишки всю зиму грелись у костров, на которых мы сжигали чучела Чубайсов и Гайдаров! Они буквально жили у полевых кухонь, на которых мы готовили благотворительные обеды малообеспеченным слоям избирателей! И, между прочим, ходили в наши же биотуалеты… И это все – за каких-то там двести долларов! В смысле – двести тысяч… И скажу откровенно, Артурчик, я даже рад, что замшелый большевизм не прошел!!! – не вгамовувався Нестор Євграфович, розмахуючи руками в раптом охололому приміщенні. Помічник підсів на край столу поруч із шефом, і теж – щоб якось зігрітися – почав розмахувати руками, підхопивши інтонацію іміджмейкера:

– Да-а, а сколько психологизма вы вложили в обращение к пенсионерам: «Накажи неблагодарных внуков – проголосуй за Компартию!»