Інтуїція

Якісь залишки гідності й чоловічої волі в мене ще залишились, якщо я усвідомив наступне. Військовик лагідно, наскільки був знайомий із цим почуттям, вмовляв чотириста тридцять першого, тобто мене, Анатолія, підвестися й послідувати за ним. Я, нещасний в’язень, удостоївся в цього держиморди бути прошеним! І все ж, видно, в мене на обличчі було написане велике нерозуміння того, що діється, а військовик не міг у доступній формі мені це пояснити.
Йому на підмогу прийшов цивільний, якого я теж дуже давно бачив і був переконаний у цьому:
- Сам Владімір Іосіфовіч, наш другий, приїхали. Яка радість, яка радість! Він хоче бачити вас, свого старого друга. Ще мить - і ви на волі. Яка радість, яка радість!
Оце “яка радість, яка радість!” було до болю знайомим. Якби мені дали хоч мить, я б згадав, хто є автором цього специфічного виразу і де я з цією людиною зустрічався. Але мені цієї миті не дали і я, не дивлячись на вимушену лагідність військовика, все ж подумав про його підлість і підступність. Після того, як я з його ласки побував у так званій музичній кімнаті, не міг більше вірити у його ввічливість. Мені здалося, що якщо я зараз не виконаю його наказу-прохання, то мене знову чекає ця музична кімната або навіть ще щось гірше.
Інтуїтивно я розумів, що не зможу зараз піднести з нар своє тіло, але якась надприродна, здавалося, сила буквально виштовхнула мене догори, ніби вистрелила з катапульти. Все-таки це було зроблено надзвичайно сильно й стрімко, бо я мало не знепритомнів од болю, який пронизав моє тіло від п’ят до скронь. Я б, напевно, гримнувся на цементну долівку, якби військовик і цивільний не підтримали мене під руки з обох боків.
Все паморочилося в моїй голові, і якби не мої вірні друзі-вороги, я б, мабуть, не зміг і кроку ступити. Вони буквально попереджували кожний мій рух і крок, так уміло підтримували мене, щоб від необережності не завдати зайвого болю моєму тілові.
Поволі я йшов до виходу, і десь у голові інтуїтивно зріла думка, що маю зробити щось важливе у своєму житті, поки вийду з цієї камери. Таке наперед не придумаєш і, яким би мудрим не був, не передбачиш. Таке стається саме по собі - і я зробив це. Я оглянувся, щоб до кінця днів своїх запам’ятати погляд вісімсот сімдесят сьомого, мого сусіда з верхніх нар, професора, добровільного лектора з літератури чи філософії.

20

Якщо сказати, що це був погляд людини, яка зневажає кожну клітиночку твого організму, - це значить нічого не сказати. В його очах я прочитав суміш почуттів, які, здавалося, протирічили одне одному. Крім ненависті, тут був страх, і бажання опинитися на моєму місці, і якийсь неземний жаль до мене, і вселенське бажання захистити мене від чогось невідомого й незнаного мені, і ... Словом, це була гримуча суміш, яка могла вибухнути будь-якої миті й зробити нас двох щасливими-нещасними.
Це вже пізніше, набагато пізніше я філософствував, яким поглядом проводжав мене професор, а зараз, коли військовик і цивільний буквально волочили моє тіло по цементній долівці, я відчув дивне полегшення. Я не знав, хто такий цей Владімір Іосіфовіч, куди ведуть мене ті, хто спричинив мені стільки фізичного болю, але я інтуїтивно відчував, що краще йти в цю невідомість, ніж залишатися наодинці з професором і вислуховувати його лекції.
Стіна перед нами безшумно зникла, ніби її тут ніколи й не існувало. Я швидше відчув, ніж побачив, як згасло світло в камері, де залишився професор. Хочете вірте, хочете ні, але, справді, інтуїція підказала мені, що в моєму житті розпочинається щось нове, що вороття в цю камеру, а тим більше до ненависного лектора вже не буде.
Військовик і цивільний обережно, мов дитинку, що вчиться ходити, вели мене довгими коридорами закладу. Біля стін стояли бритоголові держиморди, всі на один - тупий - вигляд обличчя. Вони виструнчувалися перед своїм начальством і з ненавистю дивилися на мене, не розуміючи, що я за цяця, коли їм, із яйцеподібними головами, не дозволяють конвоювати звичайного зека. Десь у глибині душі я був радий, що вони змушені виструнчуватись не лише перед військовиком і цивільним, але й переді мною, але кволість і слабкість тіла не дозволяли мені сповна відчути цю радість.
Я не відразу второпав, що військовик, виявляється, вибачається переді мною за свою недавню поведінку, причому робить це українською, а не російською з жахливим акцентом, як нещодавно:
- Ви ж розумієте, товаришу,- лепетав він, заплутуючись у словах,- і в нашій роботі можливі помилки. Але ж ми тільки виконавці. Звідки ми знаємо, що й невинні люди до нас потрапляють? Від душі жалкую, що я так з вами поступив.
Я став розуміти суть його вибачень, коли він сказав:
- Прошу, не видавайте мене Владіміру Іосіфовичу, адже в мене сім’я, діти. Хто дасть їм кусник хліба, як мене не стане?
Мені здалося, що військовик ладен розплакатися переді мною, і мовчання ненависного в’язня, перед яким він змушений плазувати, видавалося йому загрозливим і навіть небезпечним для життя - його життя.

21