Iстина поруч

Яр був широкий i глибокий, це, власне, одна iз численних долин, що перерiзають плато. Мабуть, в певнi перiоди року ця Долина стає рiчищем, бо крiзь густу щiтку низької рослинностi помiтно пiсок i дрiбне, обшлiфоване водою, камiння. Долина звертала то в один, то в другий бiк, але все ж таки неухильно вела до цiлi.

I раптом затримка. Всi зупинились. Петро пiдвiв голову i побачив на схилi такий знайомий i такий несподiваний пiсля всього, що трапилось, жовтий кущ з великою бiлою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажеврiло червоне око - наче закритий семафор. Яворович i здивувався i... зрадiв. Здивувався, бо думав, що всi цi голови, до одної, загинули пiд ударами Довговолосих, а зрадiв тому, що хоч один екземпляр лишився i його можна буде показати iншим членам експедицiї.

Та екземпляр цей, мабуть, не хотiв стати експонатом для цiкавих землян. Вiн послав навстрiч свiтлопоклонникам чималий загiн Голомозих iз списами в руках, а сам, бач, засвiтив своє криваве око. Петро швидко вийняв мазера i пройшов наперед.

Жриця простягла руку, щоб зупинити роботiв, але вони тiльки схитнулися, наче наткнувшись на невидиму перепону, i продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильнiша.

Вiдстань зменшувалась, свiтлолюбцi збились у тiсний гурт. "От як повтiкають, - подумав Яворович, - коли я тодi сам упораюсь?" I нацiлив на роботiв мазера... Але ввiмкнув тiльки прожектора i добре зробив. Заслiпленi яскравим свiтлом, Голомозi кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались i бiгли до свого мовчазного господаря. Невже доведеться зрiзати цей "кущ"?

Петро звернувся до жрицi:

- Прошу передати...

Але вiн не встиг докiнчити фрази, як червоне око погасло, i бiлi пелюстки закрили голову.

"Не треба гнiватись, Людино, вiн подумав, що це вороги. Далi перешкод не буде нiяких, i ви безпечно дiстанетесь до птицi. Я залишаюсь тут. А завтра ждатиму тебе, Людино, на плато, саме там, де ранiше стояла твоя птиця".

- А цей... - Петро кивнув на бiлу кулю, - не вчинить тобi нiчого злого?

"Нi, Людино, бо це - мiй бiдний брат".

Яворович так здивувався, що навiть забув поспитати про завтрашню зустрiч, а коли здумав - уже вибиралися з долини в лiси Країни Щитiв. Жриця лишилася бiля Головатого. Про що вони говоритимуть? I чи вiн їй кровний брат, чи, може, вона сказала в тому розумiннi, що походить iз їхнього середовища, з їхнього народу? Вона свiтлопоклонниця, прагне до космосу, мрiє про Сонце, а вiн перебуває в туманi самозаглиблення. Стоятимуть поруч, а мiж ними буде непереборна прiрва...

Нiч застала Яворовича i його нових друзiв у лiсi. Не знав, як вони, але сам вiн дуже стомився, хоча й робили привали i пiдкрiплялися чудовими плодами, якi збирали побiля себе. Вирiшив зупинитися на нiч.

- Шабаш, хлопцi! На сьогоднi досить.

Але "хлопцi" не сприймали нi його слiв, нi думок. Iшли, як i ранiше, пхаючи балон i швидко пiдкладаючи попереду "люльку". Довелося зупинити переднього i самому сiсти, простягнувши ноги. Тодi й вони посiдали, але не колом, як то роблять люди, а там, де хто стояв.

Тiльки обiпершись спиною об дерево, Петро вiдчув, яка втома розлилася по всьому тiлу. Тепла венерiйська нiч одразу наслала на нього дрiмотнiсть, заколисала невгамовного сина Землi. I йому приснилось, наче вiн пливе в океанi свiтла, з кожним помахом руки здiймаються свiтнi хвилi, але долонi та й усе тiло не вiдчувають текучостi свiтла, його сприймають самi очi. "Треба зачерпнути його просто долонею", - приснилась думка, i вiн так стиснув пальцi в кулак, що прокинувся. У вiчi йому справдi рiзонуло свiтло: на балонi стояв засвiчений лiхтар i сизуватою колоною пiдпирав небо. Чорнi стовбури дерев вилискували, наче мармуровi, i здавалося, що це не лiс, а якийсь дивовижний храм. Венерiйцi, сидячи в застиглих позах, не зводили очей iз свiтла.

В першу мить Петро так i охолов: червона жилка, наче натягнута струна, прошиває свiтляну колону. Ввiмкнули, ввiмкнули мазера!.. Яворович, обережно ступаючи, не зводячи очей з лiхтаря, почав наближатися до нього. Напружена увага його фiксувала все - i венерiйцiв, i положення балона ("хоча б не схитнути!"), i грунт пiд ногами. Вiн не йшов, а крався, наче перед ним був не лiхтар, а якась страшна гадюка i не дай бог її сполохати... Ривком простяг руку i вхопив ребристий футляр. З грудей iз шумом вирвалося затамоване повiтря. Вимкнув, погасив. Зникли мармуровi колони, храм обвалився важкою темрявою. Але ось очi звикли, i Яворович помiтив, що вже починає свiтати. Тупцював навколо балона, не знаючи, як порадитися з "хлопцями". Але вони, мабуть, здогадалися, попiдводились i взялися за дiло.