Історія держави і права України : підручник.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини ХІХ ст. Так, відповідно до «Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою» (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити в місцевостях стан посиленої охорони. Система губернського управління складалась з: 1) губернатора; 2) губернського правління, до якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія; 3) губернських установ галузевого управління - казенної палати, суду, присутствія поліції, рекрутського присутствія та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

Система повітового управління, головна роль у якій належала земському суду, включала повітові казначейства, правління державних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р. нижній земський суд), окрім здійснення правосуддя, виконував функції нагляду за станом громадського порядку, забезпечував сплату податків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим, і адміністративно-поліцейським органом. Склад земських судів на Україні призначався губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) - царським урядом за поданням губернатора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До системи місцевого управління належали і станові органи - губернські і повітові дворянські зібрання, на чолі з предводителями дворянства. Через ці станові органи дворяни впливали на рішення основних місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Для управління державними селянами були створені волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старости і писаря.

Управління у містах, поряд із виборними установами (міськими радами, магістратами, ратушами), здійснювалось поліцейськими органами. У більших містах керували управи благочиння, які складалися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У великих містах із жвавою торгівлею, Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. було запроваджено інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювались до губернаторів.

Певні зміни до системи управління внесли реформи 60-70-хроків. Вони додали Російській імперії деяких елементів буржуазності, не змінюючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861 р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині ХІХ ст. було започатковано для державних селян.

Компетенція селянських станових установ була обмеженою. Сільський сход вибирав сільську адміністрацію, поділяв і перерозподіляв землі, розподіляв повинності в сільській громаді, розглядав сімейні суперечки та ін. До обов’язків сільського старости входило скликання сходів, організація виконання їхніх рішень і розпоряджень волосного правління, нагляд за шляхами, мостами тощо.

Волосний схід обирав волосного старшину, інших посадових осіб волості, склад волосного суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Основним обов’язком волосного старшини, який стояв на чолі волосного правління, було забезпечення «громадського порядку, спокою і благочиння у волості». Волосний суд, що складався з 4-12 суддів, розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищувала 100 крб. (з 1889 р.- 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.

З метою координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, який проіснував до 1874 р. В подальшому ці функції виконували «із селянських справ присутствія». У 1889 р. на зміну цим установам прийшов інститут земських начальників, які отримали широкі адміністративно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішення селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликання сільського сходу.

Земська реформа в Україні проводилась відповідно до «Положення про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів - повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на три роки окремо по трьох куріях: а) з’їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. У третій гласні від селян обиралися шляхом двоступеневих виборів (спочатку на волосних сходах обиралися представники, які потім обирали гласних повітових земських зборів). Кількість гласних для виборів по кожній курії визначалась Міністерством внутрішніх справ. Завдяки такому порядку провідне місце у земствах посідали поміщики. Кошти земств складалися з «самообкладення» населення з кожної десятини.