Історія держави і права України : підручник.

На підставі цього рішення у червні-липні 1917 р. до Ради увійшли: Всеукраїнська рада військових депутатів (близько 130 осіб), Всеукраїнська рада селянських депутатів (близько 210 осіб), Виконавчий комітет Всеукраїнської ради робітничих депутатів (близько 100 осіб) 52 представники губерній, 23 представники великих міст, по 5 представників від учительської спілки, кооператорів, студентів та ін. Рада здійснювала поповнення свого складу ще й представниками національних меншин (росіян, поляків, євреїв та ін.), які мали становити до 30% депутатського корпусу. За даними мандатної комісії Шостих загальних зборів (сесії), на початок серпня чисельний склад Центральної Ради характеризувався таким чином: а) повинно бути усіх членів - 792; б) скільки обрано - 643; в) скільки присутніх - 447.

Порядок діяльності Ради визначався в Наказі Українській Центральній раді від 5 травня 1917 р., згідно з яким робота її мала проводитись через Загальні збори й Комітет. Чергові Загальні збори мали скликатися раз на місяць, надзвичайні - в разі необхідності. Комітет або, як його пізніше називали, Мала Рада, за постановою від 12 липня визначався як постійно діючий розпорядчий орган, який мав право кваліфікованою більшістю (не менш як 2/3 складу) здійснювати й законодавчі функції. Рішення Центральна Рада приймала у формі універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Таким чином, Центральна Рада, що оформилась шляхом делегування, а не загальних демократичних виборів, за своїм представницьким складом, функціями, значенням і формами діяльності є прообразом парламенту України. До того ж і сама вона в основних своїх документах наголошувала на тому, що є «тимчасовим органом і діє, поки не будуть вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори».

Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917 р.) стратегічною лінією - «однині самі будемо творити наше життя» 15 червня 1917 р. був створений перший український уряд Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Він складався з генеральних секретарств, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й виконавчої влади. Відповідно до Четвертого Універсалу (11 січня 1918 р.) уряд отримав нову назву Рада Народних Міністрів. Компетенція й порядок діяльності Генерального секретаріату визначались «Статутом вищого управління України», який був затверджений Малою Радою 16 липня 1917 р. Однак дію Статуту було припинено Інструкцією Тимчасового уряду від 4 серпня, яка звузила повноваження Генерального секретаріату до рівня крайового (на п’ять губерній) органу. Свій урядовий статус Генеральний секретаріат поновив з прийняттям 12 жовтня Декларації, що розширила його повноваження. На засіданнях Генерального секретаріату розглядалися питання внутрішньої й зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій.

В організації місцевої влади і місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Перший Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади, приписуючи переобирати їх там, де «влада зосталась в руках людей, ворожих до українства». В результаті поряд з губернськими й повітовими комісарами Центральної Ради та волосними, повітовими і губернськими земельними комітетами, радами селянських депутатів, на місцях діяло здебільшого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, на які покладалися функції залучення громадян до постачання продуктів та палива, санітарного упорядкування та утримання будинків та ін. У період поширення в містах злочинності (з кінця 1917 р.) головним у діяльності домових комітетів стала охорона майна та особистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм було дозволено мати зброю, яку дозволялося застосовувати у випадку відкритого нападу на будинок.

Непослідовність дій Центральної Ради проявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона вдалася до визнання Рад робітничо-селянських і солдатських депутатів як органів місцевого самоуправління, не визначивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Земельному законі від 18 січня 1918 р., а також запровадивши законом від 6 березня 1918 р. новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель. Структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність належної правової бази та державного фінансування не дозволили Центральній Раді організувати діяльність органів влади й управління на місцях.