Історія держави і права України : підручник.

Фактично ж «до обрання Сейму» встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодавчої й виконавчої влади. «Без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Проте, усякі урядові акти гетьмана мали бути контрасигновані Отаманом Ради Міністрів або одним із відповідних міністрів. Він призначав і звільняв виконавчу владу - Отамана Ради Міністрів і весь склад уряду. До повноважень Гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був «Верховним Воєводою Української Армії і Флоту», оголошував військовий та осадний стан (припиняв усі громадсько-політичні свободи), виконував право загальної амністії, здійснював особисте помилування.

Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропадський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимчасовий Закон «Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України». За цим законом у зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних Правителів Держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам Гетьман, одного обирав Сенат і одного - Рада Міністрів. Характеризуючи цей закон, можна стверджувати, що мало місце прагнення створити механізм правового забезпечення стабільності і наступності вищої державної влади.

Законами про тимчасовий державний устрій України функція організації і координації діяльності центральних відомств «по предметах як законодавства, так і вищого державного управління» покладалася на призначену Гетьманом Раду Міністрів. Очолював Раду міністрів Отаман - Міністр, який згодом почав називатися Головою Ради Міністрів. «Керування справами Ради Міністрів» покладалося на «Генерального Секретаря (згодом почав називатися Державним Секретарем) і на підлягаючу йому Державну Генеральну Канцелярію». На початку травня було затверджено склад Ради Міністрів, до якої ввійшли міністри внутрішніх справ, іноземних справ, фінансів, торгівлі і промисловості, земельних справ, народної освіти (21 червня перейменовано у Міністерство народної освіти та мистецтв), судових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Також були створені нові: Міністерство народного здоров’я і Міністерство сповідань, що займалося релігійними справами. Міністерства поділялися на департаменти й управління. Гетьман 25 травня затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка складалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати пропозиції окремих міністерств, що не потребували письмового узгодження, проекти штатів та кошторису окремих міністерств тощо.

Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище від партійних інтересів і не підтримали гетьманський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та монархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьманського уряду, то воно не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голова професор М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український політичний діяч і історик Д. Дорошенко та ін. Проте, після відставки Ф. Лизогуба в сформованому 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чолі із С. Гербелем українців майже не було.

Для періоду гетьманства характерним є розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки. Згідно з гетьманською «Грамотою до всього українського народу» від 29 квітня, урядовці, окрім міністрів Центральної Ради і їх заступників, були залишені на посадах. Відповідно до Закону «Про порядок призначення на державну службу» від 25 травня, всі, хто перебували чи поступали на державну службу, а також військові й судді мали приносити «урочисту обітницю» на вірність Українській державі.

До здобутків Української держави слід віднести й успіхи у зовнішньополітичній сфері. Якщо Центральна Рада мала дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами. Під тиском німців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. За короткий термін була створена власна дипломатична служба.