Історія з собаками

— Мій гість — археолог, — вів далі Прокопій, — і я тебе запевняю, — він не зводив погляду з дівчини, — що це порядна людина, яка не заподіє тобі нічого лихого.

На устах дівчини майнула усмішка — поблажлива й сумна чи, швидше, непевна; в ній смуток і поблажливість поєднувалися з трохи нецеремонною цікавістю й подивом.

— Вона погано бачить, — звернувся Прокопій до Авакума, — але ми покладаємо великі надії на сучасну лазерну техніку. Зараз вона бачить не предмети, а лише плями.

— А якщо це люди, то рухомі плями, — додала дівчина.

— Як тебе звати? — запитав Авакум.

— Роза! — відповіла дівчина, звично зробивши легкий невимушений реверанс, її невидющий погляд тепер не блукав, а застиг на постаті Авакума.

— Ти бачиш мене як світлу пляму, Розо? — запитав він.

— Вона трохи ясновидиця! — втрутився Прокопій. — Ну, не соромся! — погладив він дівчину по голові.

— Як я вас бачу? — перепитала Роза. — О, не як світлу пляму. Навпаки! Ви весь чорний. Чорний-пречорний! — додала вона. — Восьмикласницею я читала про Марію Стюарт. Там була така ілюстрація. Вона лежить на колоді, а біля неї чолов'яга — весь у чорному, страх якому чорному. На голові циліндр, а в руках величезна сокира.

— Ти трохи перебільшуєш, дитино, — озвався Прокопій, кашлянувши. — Мій приятель археолог, а не кат. Ти щось наплутала.

— Я кажу те, що бачу! — Роза схилила голову набік, здвигнувши плечима. — Кожна людина світиться по-своєму, хіба я винна!

— Ну гаразд. А яким здаюсь тобі сьогодні я? — запитав Прокопій.

— Раніше здавався білим, та вже якийсь час, особливо сьогодні ввечері, ти теж чорний, як і твій приятель. Ну, не такий чорний, та все ж!

— Ми обидва в чорних плащах, у чорних капелюхах, у чорних костюмах! — засміявся Прокопій. — Тому ти бачиш нас чорними.

— Можливо! — зітхнула Роза.

— Ти стомилася! — сказав Прокопій. — Ну, подай руку моєму гостеві на добраніч.

Авакум ступив крок і подав руку.

— Ох! — Роза швидко вихопила свою руку з Авакумової. — Від вас аж морозом віє. Який же ви холодний!

Прокопій з цікавістю доторкнувся до Авакумової руки й незадоволено похитав головою.

— Розо! — промовив. — Ти перебільшуєш і навіть вигадуєш! Ну, йди вже спати! — Він легенько обернув її обличчям до дверей.

— На добраніч! — усміхнулась Роза, але так, як дівчата всміхаються крізь сон.

І знову наче в півсні, з блудним поглядом, обминула табурет, не черкнувши його й краєчком сукні, спинилася на мить на порозі й знову завчено, мов перед публікою, зробила легкий невимушений уклін.

— Приємних сновидінь! — побажав їй Авакум.

— Приємних? Неодмінно щось присниться! — відказала Роза і додала трохи театрально, рівним голосом: — Тауер, Марія Стюарт на колоді й ви в чорному, але без сокири. Мені не так швидко вдасться вас забути!

— Дайте їй заспокійливого! — звернувся Прокопій до старої господині. Голос його бринів уже досить суворо. — А потім, коли не важко, заваріть нам міцної кави.

Авакум і Прокопій поскидали плащі в коридорчику, що вів до кімнати Прокопія. Праворуч біля вішака були прості дощаті двері, колись вишневого кольору, а тепер кольору перестоялого оцту. Авакум відчув, як у шпарину між дверима й одвірком віє холодом. Двері, видно, вели на подвір'я, звідки, поза всяким сумнівом, можна вийти на іншу вулицю.

— Ви ризикуєте схопити ревматизм, — застеріг Авакум, кивнувши на двері. — Тут так дме! Чому не попросите господиню замурувати двері?

— Коли їх замурувати, — скривився Прокопій, — я муситиму жити аскетом і праведником. Уявіть, як почувалися б ці жінки, коли б я почав водити через їхню вітальню різних непевних осіб.

Авакум погодився:

— Ну так, доброчесні жінки, навіть розуміючи «пікантність» деяких речей, ніколи не примиряться з ними!

Та для себе він зробив інший висновок щодо цих дверей. З донесень капітана Петрова він знав, що останній місяць-другий Прокопій дуже рідко повертався додому пізно, всього раз чи двічі, і ніколи не приводив не лише «непевних», а й будь-яких жінок взагалі. Очевидно, капітан Петров здогадувався про ці двері. Чому Прокопій не замурував їх? Чи сам виходив пізно ввечері, чи впускав когось до хати, чи те й друге разом — на ці запитання Авакум не знаходив відповіді. Можливо, саме тому, побачивши у замку ключа, не вагаючись, простяг руку й повернув його. Потім, перш ніж Прокопій встиг щось зробити чи бодай сказати слово, відчинив двері і з цікавістю визирнув надвір.

— Добре придумали, що й казати! — засміявся він. — Неодмінно скористаюся вашим досвідом! О, тут і машину поставили, за два кроки, щоб була під рукою. Браво! Вихід просто на вулицю Дев'ятого вересня. Чудово!

Не можна сказати, що Прокопій надто люб'язно відсунув гостя від дверей, але ж і Авакум зі свого боку виявив цікавість, яку аж ніяк не назвеш делікатною. Тому наприкінці сценки, що розігралася між ними, обидва не мали підстав бути невдоволеними один одним. Прокопій замкнув двері й демонстративно сховав ключа у портмоне, Авакум же, турбуючись про його здоров'я, знову застеріг:

— І все ж, незважаючи на деякі очевидні вигоди від цих дверей, їх слід замурувати!