Історик

— Де унде? — Звідки? — він жестами намагався пояснити мені своє питання. Я була здивована тим, що він знав кілька слів нашою мовою. Він постукав по землі, і я зрозуміла: «Знайшла це в землі?» Я похитала головою. — Де унде?

Я намагалася зобразити йому бабусю, хустку на її голові, як вона спиралася на ціпок, і показала, як вона дає мені монету. Він кивнув і насупився. Він показав стару й показав у бік нашого села; «Відтіля?» Ні, я знову похитала головою й показала вгору за річку і в небо, туди, де, як я уявляла, був замок і село старої жінки. Я показала жестом і зробила кілька кроків у той бік — нагору! Його обличчя знову засяяло, і він стис монетку в руці. Потім віддав її мені, але я відмовилася, показуючи пальцем на нього й відчуваючи, як червонію. Він уперше посміхнувся, уклонився, і мені здалося, ніби небо на мить розкрилося перед моїми очима.

— Мультумеш, — сказав він, — дякую.

Потім я хотіла втекти, поки батько не кинувся мене за вечерею, але незнайомець зупинив мене швидким рухом. Він показав на себе.

— Ма намеш Бартоломео Россі, — сказав він.

Потім повторив і написав на землі біля наших ніг. Мені було смішно, коли я намагалася повторити його слова. Потім він показав на мене.

— Вой? — Як тебе звуть?

Я сказала йому, він повторив моє ім’я й знову посміхнувся.

— Фаміліа? — він ніби добирав слова.

— Моє прізвище — Гетсі, — сказала я йому.

Він здивувався, навіть завмер на місці. Він показав у бік річки, а потім на мене й увесь час говорив щось, вставляючи слово «Дракула», що, як я знала, означає «дракон». Я не могла його зрозуміти. Нарешті, кивнувши головою й зітхнувши, він сказав:

— Завтра.

Він показав на себе, на мене, на місце, на якому ми стояли, й на сонце у небі. Я зрозуміла, що він просив мене зустрітися з ним тут у той самий час завтра ввечері. Я знала, що батько дуже розгнівається, якщо дізнається про це. Я показала на землю під ногами і приклала палець до губ.

Я не знала, яким чином ще можна було сказати йому, щоб він нічого не розповідав про мене в селі. Він здивувався, але потім теж приклав палець до губ і посміхнувся. До того моменту я все ще боялася його, але посмішка в нього була доброю, а блакитні очі сяяли. Він знову спробував повернути мені монету, а коли я знову відмовилася взяти її, нахилився, трохи підняв капелюх і попрямував назад — туди, звідки прийшов. Я зрозуміла, що він дав мені можливість повернутися в село самій, тому я побігла, не дозволяючи собі обернутися й подивитися в його бік.

Того вечора, сидячи за столом з батьком, допомагаючи матері прибирати посуд, я думала про того незнайомця. Я згадувала його закордонний одяг, увічливий уклін, вираз його обличчя, розсіяний і водночас уважний погляд, його гарні блакитні очі. Весь наступний день я думала про нього, коли пряла й ткала разом із сестрами, готувала вечерю, носила воду й працювала на полі Кілька разів мати лаяла мене за те, що я неуважна. Увечері я залишилася на полі довше, аби побути на самоті, і зраділа, коли батько й брати зникли в напрямку села.

Як тільки вони пішли, я побігла в ліс. Незнайомець сидів там під деревом і, побачивши мене, підскочив і запропонував мені сісти на колоду біля стежки. Але я боялася, що хтось із села може проходити тут, і повела його глибше в ліс. Серце в мене ладне було вискочити з грудей. Там ми сіли на камені. Ліс був сповнений пташиного співу — був початок літа, теплого й зеленого.

Незнайомець дістав із кишені монетку, яку я дала йому, і поклав її на землю. Потім він дістав зі своєї сумки книги і почав гортати їх. Пізніше я зрозуміла, що це були словники румунської і ще якоїсь незнайомої мені мови. Дуже повільно, часто зазираючи в книги, він запитав, чи не бачила я ще монет, схожих на ту, котру віддала йому. Я сказала, що не бачила. Він сказав, що звір на монеті — це дракон, і запитав мене, чи не бачила я ще десь такий малюнок — на будинку або в книзі. Я сказала йому, що в мене на плечі такий самий.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти. Я пишалася тим, що знаю алфавіт і вмію трохи читати: коли я була маленькою, у нашому селі була школа, і священик приходив учити нас. Словники незнайомця були дуже незрозумілі мені, але разом ми знайшли слово «плече». Він не зрозумів і перепитав знову: «Дракул?» Він підняв монету. Я торкнулася свого плеча крізь блузку й кивнула. Він дивився на землю, почервонів, і раптом я відчула, що сміливіша за нього. Я розстебнула свою вовняну жилетку й зняла її, потім відкрила горло в моїй блузці Серце вискакувало в мене із грудей, але щось найшло на мене і я не могла зупинитись. Він відвернувся, але я спустила блузу із плеча й показала йому.