Історик

1972 року мені було шістнадцять років — я була замала, як казав батько, для того, щоб супроводжувати його в дипломатичних поїздках. Йому приємніше було знати, що я регулярно відвідую заняття в міжнародній школі в Амстердамі: тими днями там знаходилась його організація, це місто було моєю домівкою так довго, що я майже забула наше колишнє життя в Сполучених Штатах. Зараз мені дивно, що була такою слухняною в підлітковому віці, у той час, коли молодь усього світу експериментувала з наркотиками й протестувала проти імперіалістичної війни у В’єтнамі, але тоді мене дуже опікували. У мене було настільки безтурботне життя, що подальше буття кабінетного вченого здавалося мені сповненим пригод. Почнемо з того, що в мене не було матері, тому батьківська турбота ґрунтувалася на подвійному почутті відповідальності, за інших обставин він оберігав би мене менше. Моя мати померла, коли я була ще маленькою, до того, як батько організував Центр миру й демократії. Батько ніколи не говорив про неї і завжди відвертався, коли я щось запитувала. Ще в дитинстві я зрозуміла, що ця тема була для нього надто болючою. Але він самовіддано дбав про мене, виховував сам й оточував різними гувернантками та економками. Коли йшлося про моє виховання, гроші нічого не важили для нього, хоча загалом жили ми просто.

Останньою з таких економок була місіс Клей, яка доглядала наш будинок, споруджений у сімнадцятому сторіччі: він стояв на Раамграхті — каналі в самому серці міста. Місіс Клей щодня зустрічала мене після школи, а коли батька не було вдома, що траплялося нерідко, майже замінювала мені матір. Місіс Клей була англійкою, набагато старшою за мою матір. Як економка вона чудово поралася з мітелкою для витирання пилу, але не вміла поводитися з підлітками. Інколи, дивлячись за обіднім столом на її жалісливе обличчя й великі зуби, я уявляла, як вона, можливо, думає про мою матір, — і ненавиділа її за це. Коли батько виїжджав, по будинку гуляла порожнеча. Ніхто не міг допомогти мені з алгеброю, ніхто не хвалив моє нове пальто, не кликав до себе й не обіймав, ніхто не дивувався щодо того, як я виросла. Коли мій батько повертався додому з якогось місця, позначеного на карті Європи, що висіла на стіні в їдальні, від нього віяло іншим часом і місцевістю, це був запах цікавості і втоми. На канікулах ми відпочивали в Парижі, у Римі, батько охоче показував мені ті визначні пам’ятки й місця, які, на його думку, мені треба побачити, але я завжди мріяла побувати там, де був він, у тих загадкових країнах, де я ще не була.

Коли його не було вдома, я тільки те й робила, що ходила до школи, а повертаючись звідти, з гуркотом кидала свої книжки на полірований столик у холі. Ні місіс Клей, ні батько нікуди не відпускали мене ввечері, за винятком тих випадків, коли я ходила на фільм, котрий вони схвалювали, разом із друзями, які їм подобалися. І тепер, озираючись назад, дивуюся, чому я не протестувала проти цих правил. У будь-якому разі мені більше подобалася самітність, можливо, завдяки обстановці, у якій мене виховували, де я плавно пересувалася й пливла за течією. Я мала успіхи в навчанні, але не в суспільному житті. Дівчата мого віку лякали мене, особливо досвідчені курящі брутальні дівиці з родин знайомих дипломатів, у їхній компанії завжди відчувала, що моя сукня задовга чи надто коротка або що мені взагалі треба вдягатися інакше. Хлопчики були для мене загадкою, хоча я мало цікавилася чоловіками. До речі, найщасливішою я почувалася в бібліотеці мого батька, у гарній великій кімнаті на першому поверсі нашого будинку.

Колись ця бібліотека, напевно, була вітальнею, але зараз батько там тільки читав, він завжди казав, що велика бібліотека набагато важливіша від великої вітальні. Батько давно вже познайомив мене зі своєю колекцією книг. За його відсутності я годинами сиділа в бібліотеці, робила уроки за червоним письмовим столом або вивчала книги, які стояли на полицях уздовж стін. Пізніше я зрозуміла, що мій батько або забув про те, що лежало на верхніх полицях, або, імовірніше, вирішив, що я ніколи не дістануся туди. Але настав день, коли я знайшла не тільки переклад «Камасутри», але й старий томик та конверт із пожовтілими паперами.

Навіть зараз я не можу сказати, що змусило мене взяти їх. Проте картинка всередині книги, запах часу, що линув від цих речей, і те відкриття, що папери є особистими листами, — усе це захопило мене. Я знала, що не можна читати особисті папери батька або чужі листи, до того ж боялася, що місіс Клей прийде витирати стіл, на якому немає пилу, — напевно, саме це змушувало мене обертатися через плече й час від часу дивитися на двері. Я не втрималася й прочитала перший абзац листа, який кілька хвилин тримала в руках, стоячи біля полиць.