Історик

— Брат Іван каже, що церемонія почнеться не раніш як о пів на дванадцяту, — переклав нам Ранов, поки ми оглядали могили. — Зараз вони прикрашають церкву. Спочатку він відвезе нас до баби Янки, а потім ми повернемось сюди і все оглянемо. — Він уважно вдивлявся в наші обличчя, наче намагався зрозуміти, що нас більше зацікавить.

— А що там відбувається? — я показав на групу людей, які працювали на полі за церквою. Одні тягали колоди, хмиз, гілки й складали це в купу, а інші викладали навколо камені й цеглу. Вони вже спорудили високу піраміду.

— Брат Іван говорить, що це для багаття. Я не знав цього, але, мабуть, вони танцюватимуть на багатті.

— Танцюватимуть на багатті! — вигукнула Хелен.

— Так, — байдужим тоном сказав Ранов. — Ви знаєте цей звичай? У сучасній Болгарії він став рідкісним, особливо в цій частині країни. Я чув про танці на багатті тільки в районі Чорного моря. Партія працює над цими марновірствами. І я впевнений, що незабаром це все зникне.

— Я чула про це. — Хелен обернулася до мене. — Це звичай язичників, він став християнським, як тільки людей Балкан навернули в цю віру. Звичайно, це не стільки танці, як ходіння. Я дуже рада, що ми подивимося на таке.

Ранов знизав плечима й повів нас у бік церкви, але я встиг помітити, як один із чоловіків на полі нахилився й запалив багаття. Вогонь схопився швидко й розгорівся, потім поширився й почав стугоніти. Дерево було сухим, і вогонь незабаром досяг вершини, кожна гілочка сяяла. Навіть Ранов зупинився. Селяни, які спорудили все це, відійшли на кілька кроків, а потім ще далі, стали й витирали руки об штани. Вогонь стрімко піднімався. Язики полум’я забралися так високо, що були майже на одному рівні з дахом церкви, яка стояла поруч, але на безпечній відстані. Ми спостерігали, як вогонь поїдав свою величезну порцію, поки Ранов не повернувся до нас.

— За кілька годин згасне, — сказав він, — навіть наймарновірніші не стануть танцювати на такому вогні.

Коли ми зайшли в церкву, молодий священик підійшов, щоб привітати нас. Приємно посміхаючись, він потис нам руки, а з братом Іваном вони уклонилися один одному.

— Він каже, що вважає за честь вашу присутність на їхньому святі, — переклав досить сухо Ранов.

— Скажіть йому, що для нас теж честь бути присутніми на їхньому святі. Запитайте його, хто такий святий Петко.

Священик пояснив, що це святий мученик, якого вбили турки під час окупації за те, що він відмовився зректися віри. Петко був священиком першої церкви, яка стояла на цьому місці. Турки спалили її, але навіть після того, як його церква була знищена, він відмовився прийняти мусульманську віру. Цю церкву пізніше було відновлено, а його мощі поховано в склепі. Сьогодні багато з людей приїжджають сюди, аби уклонитися йому. Його святу ікону й ще інші дві, які мають велику силу, проноситимуть сьогодні в процесії навколо церкви та через вогонь. Ось святий Петко намальований на передній стіні церкви. Він показав на вицвілу фреску, на якій було зображено бородате обличчя, трохи схоже на нього самого. Нам варто повернутися сюди ще раз і подивитися на церкву, коли все буде готово.

Нас запросили подивитися всю церемонію й дістати благословення святого Петко. Ми будемо не першими прочанами, які приходили до нього, і він позбавив їх хвороб і болю. Священик привітно посміхнувся нам.

Я запитав його через Ранова, чи не чув він про монастир Светі Георгі. Він похитав головою.

— Найближчий монастир — Бачковський, — сказав він. — Колись ченці приходили сюди як прочани, але це було дуже давно.

Я зрозумів це так, що прочани перестали приходити після того, як до влади прийшов комуністичний уряд — я вирішив запам’ятати це, а потім розпитати Стойчева, коли повернемося в Софію.

— Я попрошу його знайти нам бабу Янку, — сказав Ранов.

Священик добре знав, де її будинок, і з радістю пішов би з нами, але церква була зачинена кілька місяців, а він прийшов сюди тільки на свято, отже, йому багато чого треба зробити зі своїми помічниками.

Село лежало в ущелині одразу за лугом, на якому стояла церква. Це було найменше з поселень, яке я бачив відтоді, як в’їхав у Східний блок: там було не більше п’ятнадцяти старезних хатин, які боязко тулилися одна біля одної. Усюди росли яблуні, розкинулися великі городи. Дорогою, що перетинала село, ледве міг проїхати візок, посередині виднівся старовинний дерев’яний колодязь із цебром. Я був уражений відсутністю ознак сучасності. Я мимоволі шукав прикмети двадцятого сторіччя. Схоже, це століття сюди ще не прийшло. Я відчув себе ошуканим, коли побачив біле пластико— ве цебро в саду біля одного з кам’яних будинків. Ці будинки, здавалося, виросли із самих сірих скель, і штукатурка на верхніх поверхах здавалася недоладним доповненням пізніших часів, дахи були зроблені з м’якого місцевого сланцю. Деякі будинки могли похвалитися дерев’яними орнаментами, доречними за часів Тюдора.