Історик

Тут закінчувався вступ до розділу про Дракулу. У мене було вже й так забагато інформації для одного дня, щоб обміркувати все це, але я таки пішла у відділ англійської літератури й зраділа, коли виявилося, що в бібліотеці була копія видання Брема Стокера «Дракула». Я зрозуміла, що мені доведеться кілька разів прийти в бібліотеку, щоб прочитати її. Я не знала, чи можна мені виписати цю книгу, але навіть якби й можна було, я б не хотіла приносити її додому. Адже там я не знатиму, ховати книгу чи обережно читати її відкрито. Я вирішила читати «Дракузту» у кріслі біля вікна бібліотеки. З нього відкривався вид на мій улюблений канал Сингел, поруч із яким знаходився квітковий ринок, а люди купували оселедці на закуску в невеликому кіоску. Це було чудове, ізольоване місце, книжкові полиці відгороджували мене від інших читачів у бібліотеці.

Там, у цьому кріслі, я дозволила готичному жаху й чудовим вікторіанським любовним історіям Стокера поглинути мене. Чого я хотіла від книги, я не знала. Судячи зі слів мого батька, професор Россі вважав, що ця книга практично безкорисна як джерело інформації про Дракулу. Увічливий і огидний граф Дракула з роману був неймовірною особистістю, думала я, навіть якщо в нього було мало спільного із Владом Тепесом. Але Россі й сам був переконаний у тому, що Дракула став одним із безсмертних ужитті та в історії. Мені було цікаво, чи була в цього роману така сила, щоб сталося щось дивне. Зрештою Россі зробив своє відкриття вже після публікації роману «Дракула». З іншого боку, Влад Дракула був джерелом зла приблизно чотириста років до того, як народився Стокер. Усе це здавалося дуже заплутаним.

Хіба професор Россі не говорив, що Стокер перегорнув величезну кількість правдивої інформації про вампірів? Я навіть ніколи не бачила фільму про вампірів, бо моєму батькові не подобалися жахи ні в якому вигляді. Ці надзвичайні історії були для мене новими. За Стокером, вампір міг атакувати своїх жертв тільки в період між заходом і сходом сонця. Вампір був безсмертним, живився кров’ю смертних і в такий спосіб робив їх такими самими, як і він. Він міг перетворитись на кажана, вовка або туман, його можна злякати часником або розп’яттям, убити його можна, якщо застромити кілок у його серце й засунути в рот часник, поки він спить у своїй труні вдень. Його також можна вбити срібною кулею, якщо влучити в серце.

Я не злякалася: все це здавалося мені занадто далеким, повним забобонів і дивним. Але в цій історії був один аспект, який щоразу не давав мені спокою. Я поставила книгу на полицю і запам’ятала сторінку, на якій зупинилась. Одна думка непокоїла мене, коли я спускалася сходами бібліотеки і йшла мостом через канал, вона не відпускала мене, аж поки я не дійшла до наших дверей. У Дракули, вигаданого Стокером, були улюблені жертви — молоді дівчата.

Батько говорив, що понад усе бажав поїхати навесні на південь — він хотів, щоб я побачила тамтешню красу. Наближались мої канікули, а батько проведе лише кілька днів у Парижі на зборах.

Я навчилась не тиснути на нього як щодо подорожей, так і стосовно історій. Коли батько був готовий, він продовжував, але ніколи не розповідав, коли ми були вдома. Гадаю, він не хотів, щоб морок спускався на наш будинок.

У Париж ми поїхали потягом, а потім машиною до Кевеннеса. Вранці я працювала над двома або трьома есе, які писала французькою мовою, котра щодень ставала дедалі кращою, а потім надсилала роботи поштою. У мене збереглося одне таке есе. Навіть зараз, через кілька десятків років, я розкриваю його, і до мене повертається почуття невимовної краси серця Франції в травні. Запах трави, що була не травою, а l’herb — їстівна, свіжа. Таке враження, ніби у Франції всю зелень можна було їсти (її додають у салат і в сир).

Уздовж дороги на фермах, де ми зупинялися, щоб купити продукти для пікніка, нам готували все краще, ніж у будь-якому ресторані: кошик зі свіжою полуницею, що червоними кольорами сяяла на сонці (здавалося, її можна було не мити), головки козячого сиру, важкі, як гирі, вкриті шаром сірої цвілі, ніби їх качали по підлозі у підвалі. Батько пив червоне вино без етикетки — воно коштувало лише кілька сантимів, щоразу після їжі він закорковував пляшку й завжди носив скляночку, яку загортав у серветку. На десерт ми їли великі скиби свіжого хліба й покривали його товстим шаром шоколаду. Від задоволення в мене болів шлунок, а батько казав, що коли ми повернемось до нашого колишнього життя, він знову сяде на дієту.

Спочатку ми їхали на південний схід, а потім, за день або два, вирушили в прохолодні гори.

— Les Pyrenees-Orientales, — сказав батько, розгортаючи дорожню карту на одному з наших пікніків. — Уже кілька років я мріяв повернутися сюди.

Я провела пальцем по нашому маршруту й здивувалася, як близько ми від Іспанії. Ця думка й чудове слово «Orientales» збентежили мене. Ми наближались до межі відомого мені світу, і вперше я усвідомила, що одного разу поїду ще далі, набагато далі. Батько хотів подивитись на якийсь монастир.