Історик

Коли мені запропонували роботу викладача у Нью-Йорку, вона умовила мене погодитися, і ми переїхали. Ми оселилися у Бруклін-хілл, у приємному старовинному кам’яному будинку. Час від часу ми прогулювалися, спостерігаючи за чи не останніми океанськими лайнерами, що вирушали до Європи. Хелен так само, як і я, викладала в університеті, студенти обожнювали її. Наше життя було збалансованим, і кожен із нас займався своєю улюбленою справою.

Час від часу ми брали книгу «Життя святого Георга» і повільно переглядали її. Настав день, коли ми пішли з нею на аукціон, і англієць, який розкрив її, ледве не зомлів. Її продали анонімно, і книга опинилася у сховищі Верхнього Манхеттена, а ми поклали величезну суму грошей на рахунок, що відкрили на цей випадок. Хелен не подобалося розкішне життя, так само як і мені, і якщо не зважати на те, що ми спробували переказати невеличкі суми її родичам в Угорщину, гроші залишалися на місці.

Другий викидень Хелен був ще драматичніший і небезпечніший, ніж перший. Одного разу, повернувшись додому, я побачив криваві сліди на сходах. Вона сама спромоглася викликати «швидку» і на той час, коли я приїхав у лікарню, була вже в безпеці. Після цього криваві сліди ще не раз будили мене серед ночі. Я почав непокоїтися з приводу того, що в нас ніколи не буде здорової дитини, і особливо хвилювався, як це позначиться на житті Хелен. Але потім вона знову завагітніла, місяць за місяцем минали спокійно. Погляд у Хелен став ніжним, як у мадонни, тіло її округлилося під синьою вовняною сукнею, хода стала трохи нестійкою. Вона завжди посміхалася і повторювала, що цю дитину залишить.

Ти народилася в лікарні, вікна якої виходили на Гудзон. Коли я побачив, що в тебе таке ж темне волосся й гарні брови, як у матері, що ти досконала, як новенька монетка, і що очі Хелен повні сліз задоволення й болю, я підняв тебе — твій кокон, щоб показати тобі кораблі внизу. До того ж я хотів сховати власні сльози. Ми назвали тебе на честь матері Хелен.

Хелен була зачарована тобою: я хочу, щоб ти передусім знала це. Під час вагітності вона залишила роботу і, здавалося, була цілком задоволена, проводячи час удома, граючись із твоїми рученятками й ніжками, котрі, як вона говорила з хитрою посмішкою, були суто трансільванськими. Або вона гойдала тебе у великому кріслі, яке я купив для неї. Ти рано почала посміхатися, а твої очі всюди стежили за нами. Іноді, піддавшись якомусь імпульсу, я кидав роботу і йшов додому, де ви, мої улюблені темноволосі жінки, усе ще лежали сонні на софі.

Одного разу я повернувся додому рано, о четвертій: приніс кошик із китайськими стравами і квіти для тебе, щоб ти ними милувалася. У вітальні нікого не було. Хелен стояла, схилившись над твоїм ліжечком. Уві сні твоє обличчя було неймовірно спокійним, а Хелен була вся в сльозах, і спочатку вона не помітила мене.

Я обійняв її і з тривогою відчув, що вона якось неохоче відповідала на мої обійми. Вона не сказала мені, що її турбувало, і після кількох безрезультатних спроб я не насмілювався запитати. Того вечора вона раділа з принесеної їжі й гвоздик, але наступного дня я знову побачив її мовчазною, у сльозах. Вона переглядала одну з книг Россі, яку він підписав мені, коли ми тільки-но починали працювати разом. У її руках був великий том про мі— нойську цивілізацію, він лежав на її колінах, розкритий на одній з улюблених фотографій Россі — жертовний вівтар на острові Крит.

— Де дитина? — запитав я.

Вона повільно підвела голову й подивилася на мене, ніби я нагадав їй, який зараз рік.

— Вона спить.

Я придушив у собі бажання піднятись нагору, у спальню, і перевірити, як ти там.

— Люба, що трапилось?

Я відклав книгу й обійняв її, але вона хитала головою й нічого не відповіла.

Коли я нарешті пішов до тебе, ти саме прокидалася в колисці, посміхалася і переверталась на живіт, щоб подивитися на мене.

Тепер щоранку Хелен мовчала й щовечора плакала з якоїсь причини. Але нічого не казала мені. Я наполягав на тому, щоб вона звернулася до лікаря, а потім і до психолога. Лікар сказав, що він нічого поганого не помічає, що перші місяці материнства інколи для жінок бувають сумними і з нею все буде гаразд, коли вона звикне. Я занадто пізно дізнався, коли наш спільний друг побачив Хелен у нью-йоркській публічній бібліотеці, що до психолога вона не ходила. Коли я запитав у неї про це, вона відказала, що спробує підвищити собі настрій дослідженням і найняла няню. Але вечорами вона бувала такою сумною, що я вирішив: їй обов’язково треба змінити обстановку. Я зняв невелику суму з нашого рахунку й купив на весну квитки на літак у Францію.