Камертон Дажбога

— О! — Підняв він повчально пальця вгору. — Казка, міф — то вражаючий ментальний заряд тисячоліть. Чому ніхто не замислюється над таємницею довголіття казки? Гинуть спогади про великих діячів, історичні манускрипти, інформація про ті чи інші відкриття, славних людей, а якась примітивна казочка живе тисячоліттями. Чому?

— Бо вона потрібна дітям, — сказав я. — Отже, в ній є вічна потреба. Як у воді, в шматку хліба.

— Це лише частка правди, — схвально кивнув дід. — Більш глибока істина в тому, що казка — утвір самого Логоса, ядро Божого задуму. Тому вона нерушима. Людина безсила знищити те, що сформоване Небесним Розумом. Але біда в тім, що ми користуємося казкою вульгарно. Приблизно так, якби самоцвітом вишкрібати бруд зі столу або длушпатися в зубах. У той час як самоцвіт може стати прикрасою царської корони і дати взірець краси, або розрізати найтвердіше скло. Це — віддалений приклад. Я тверджу, що казка може стати основою найвищого гнозису, найглибшої веди, бути родоначальником небувалої цивілізації. Проте це треба збагнути.

Нашу розмову перебили. Запросили до сніданку.

…За один день сталося так багато, що навіть не знаю, з чого почати. Спробую по порядку.

Нас із дідом (не повертається язик називати його Сергієм Гореницею) завели до просторої їдальні. Санітари показали вільні місця за столом на чотири особи. Я оглянув приміщення, всюди видно було тільки чоловіків — старих і молодих. Жодної жінки, крім кількох санітарок, котрі розносили сніданок (горохове пюре і кава з молоком). Стало сумно. Я подумав, що моїх дівчат, можливо, не так просто буде побачити.

Довкола стояв шум, гам, за столами кипіли пристрасті, дискусії. Горениця торкнувся мого рукава.

— Сідайте. Ще встигнете надивитися на екзотичних туземців.

Я сів, почав неуважно їсти горохову страву, що, на превеликий подив, виявилася досить смачною. Навпроти мене за столом сидів чоловік років сорока з відстороненим поглядом. Обличчя зім’яте, волосся нерозчесане. Потім його погляд зупинився на мені, лагідна посмішка торкнулася сухих вуст.

— Новенький?

Я кивнув.

— З якої планети?

Я розгублено мовчав. Горениця підморгнув.

— Я ж казав вам. Ми на космодромі. Треба зрозуміти це і вести себе відповідно. Наш сусід досвідчений мандрівник у Всесвіті.

— Так, це правда, — ствердно озвався сусід. — Моє ім’я Олафран Гнеосій тун Домбассіад, магістр шестимірного Космосу двадцять сьомого посвячення.

Я звернув увагу, що він вимовляє карколомні наймення чітко, хутко, виразно: певно, давно звик до них. Раптом мені чомусь захотілося включитися до цієї божевільної гри, і я, приклавши долоню до грудей, сказав йому:

— Меркурій сіо Араиуар, до ваших послуг. Космослідчий Головного Координатора Системи Ара.

Я назвав своє повне ім’я в тій сфері, що мені снилася так часто, але не вимовив імені нашого Антагоніста. Щось у глибині душі стримало мене від цього. Але ж яким був мій подив, коли цей Олафрам кивнув головою і з повагою сказав:

— Ого! Аріман уже сюди посилає своїх емісарів? Досі я не зустрічав тут жителів Ари.

— Ви знаєте Арімана? — Пошепки запитав я сусіда.

— Хто ж його не знає, — буденно відповів він. Ковтнувши кави, долонею витер вуста і задумливо запитав: — А що — якесь важливе завдання у цій сфері? Правда, я запитую наївні речі. Битви між світами тривають відтоді, як… — Олафрам замислено помовчав, ніби щось згадуючи, потім важко зітхнув. — Так, так. Давно це було. Мені пощастило дещо прочитати в бібліотеках сьомої сфери. Проте якщо ви космослідчий з Ари, то знаєте все краще, аніж я. Дозвольте, дозвольте! — Зненацька підстрибнув на стільці балакучий хворий. — Я згадую, що Меркурій (або Гермес, названий на Землі богом мудрості, Тричі Великим) разом з групою Девів-Богів став супротивником Головного Координатора, котрий має так багато імен і міняє їх, як йому забажається.

— Замовкни, Олафраме, — доброзичливо озвався Горениця, — ти ще встигнеш розповісти новенькому про своє знання.

— Який же він новенький? — здивувався Олафрам. — Сам Гермес Тричі Великий, котрий залишив планеті Смарагдову Скрижаль.

— Гм, — заперечливо буркнув я, — поміж Девами, про яких ви згадали, було багато вищих від мене.

— Я знаю. Але не довелося зустрічатися. Навіть тут, на космодромі. Мабуть, вони не полюбляють Землі.

— Навпаки, — озвався Горениця. — Земля — їхня визначальна любов і мука.

Він гостро глянув на мене. І тут я зрозумів, що Горениця теж серйозно сприймає марення нашого сусіда. Але звідки той знає про мої сни? Хто він?

І знову мене пронизав імпульс майже божевільної потреби підключитися до небезпечної тривожної гри моїх співбесідників: а що, коли натякнути їм про Горіора? Якщо вони знають про нього, тоді…

Що тоді, я не встиг додумати, тому що рішуче бовкнув, ніби стрибаючи з кручі в холодну воду:

— Ви маєте на увазі Горіора?

Мої сусіди на якусь хвилю заклякли. Ні слова. Ні поруху. Лише в очах прозорі зайчики, тепла хвиля розчулення, умиротворення.