Камертон Дажбога

— Тоді я відаю, де зустріти Сонячного Посланця, — прошепотіла Макоша, оглядаючи лагідним поглядом райдужні кола квітів. — Моє серце знало про цю благословенну мить… Моє серце знало…

Після відвідин вітця Макоша майже не спала. Блукала квітковою галявиною всю ніч, дивилася на ясні зоряні руна, думала. Серце билося в дівочих грудях схвильовано й сильно. Перед світанком вона задрімала і відчула себе у таємничому сновидінні.

Їй здавалося, що потрапила вона на Сонце. Все довкола було чимось подібне до землі — дерева, птахи, ріки, квіти, будівлі, — проте кожен предмет, річ, явище насичувалося якоюсь потужною вібруючою силою, входячи в свідомість, як щось своє, рідне, близьке. Здавалося, що блакитна плакуча верба, яка схиляла над дівою свої ніжні, тремтливі віти, виростає з її тіла, з її суті, як волосся або рука, а синій птах, схожий на велику ластівку, — ніби пісенний звук, котрий вихопився з її вуст, хмари — немовби думи… Макоша згадала пісні своїх пращурів: як багато там було таких таємничих образів — зірки мов Господні очі, чорні грозові хмари, як тяжкі мислі людини, хвилі на морі — наче розбурхане серце… Чи не побували творці тих дум та пісень у Сонячнім Краю, відчувши свою родинність до всього сущого?

Роздуми дівині були зупинені появою двох велетенських постатей — чоловічої та жіночої. Макоша знала втаємниченим чуттям, що перед нею Володарі Сонця — Король і Королева. Вбрані кумири з Дивокола були просто й велично: ніжно-блакитного кольору сорочки з мерехтливим гаптуванням, що без упину мінилося, спліталося в химерних поєднаннях, творячи мереживо таємничих знаків чи письмен; і поверх усього золотисті плащі.

Діва захлинулася від хвилювання й зворушення, розглядаючи прекрасні лики. Іскристі очі Володарів Сонця з цікавістю розглядали діву Землі. Вуста Короля розімкнулися, і громоподібний голос сколихнув тяму Макоші:

— Моя люба Королево, я здивований. Як могла ця земна мурашка ввійти до Сонячного Чертогу?

Королева лагідно поклала долоню на плече Володаря і сказала заспокійливим тоном:

— Мій друже і царю! Адже ти відаєш, що на Землі є край, де люди вклоняються Сонцеві, шанують його і люблять.

— Ну й що? — заперечив Король. — Я можу дозволити пити сонячний напій, мати життя від променистого трунку, поклонятися нам, як Богам… проте проникати до Вогняної Брами? Кохана Королево, це мене бентежить. Щоб така мізерія знайшла шлях до Найвищого Чертогу? О-о-о!

Сонячний Володар ледве встиг завершити своє речення, як серце Макоші сповнилося вогнистим обуренням. Вона палко мовила:

— Світлий Царю, ти помилився, кажучи, що я ввійшла до Найвищого Чертогу.

— Он як? — здивувався Король. — Ти смієш заперечувати? Може, відаєш про значніший Чертог, аніж мій? — Велетень зневажливо й гордовито засміявся, і його громоподібний регіт покотився в Дивоколі.

— Відаю, — сміливо відповіла діва Макоша. — Щоночі, щоденно гуляю під його склепінням. Хіба зоряне Дивоколо менше від твого Чертогу, Володарю? Коли спадає над світом благословенна ніч, зоряна Ріка пливе наді мною, і моє серце купається в ній, і дух нашого Діда Сварога обнімає мене, дозволяючи бути рідним дитям у такій дивній Оселі. А хіба ти, Царю, маєш своє володіння поза Краєм Сварога?

Збентежений Король переглянувся з Королевою, вражено мовив:

— Хто б міг подумати, що в такій маленькій голівці приховані такі величні думки?

— Коханий, — ласкаво всміхнулася Володарка Сонця, — значущість серця хіба залежить від величини? Ця прегарна посланниця Землі підтвердила нам, що любов відкриває всі брами. Адже так, дівчино? Любов піднесла тебе до Сонця? Скажи нам, чого чекаєш від Світлого Краю?

— Правду мовила, Володарко, — сміливо підтвердила Макоша. — Наш край у біді. І Баба Гайя — Берегиня Троянів — пророчила, що врятувати наше прийдешнє зможе лише син Сонця, Дух Дажбога. І я, Світла Матінко…

— І ти, — підбадьорливо всміхнулася Королева.

— …і я маю народити Дажбожого сина Ріяма, — майже пошепки сказала Макоша, відчуваючи, що полум’я зворушення й хвилювання пече її щоки.

— Ти готова до цього? — Серйозно запитала Королева. Макоша мовчки кивнула, крізь сльози дивлячись у вічі

Володарям Сонця.

— А якщо вогонь Дажбога спалить тебе? — озвався Король. — А сила мороку почне переслідувати твоє дитя?

— Хай я згину, та сонячне дитя допоможе рідному краєві, — скрикнула Макоша. — Я ждатиму Дажбога все життя.

— Навіщо ж так довго? — Лагідно засміялася Королева. — Наш Син давно покохав Землю як найкращу Квітку в зорянім Дивоколі. Жди Судженого, люба Макошо. Він вже готується зійти на Землю…

Макоша отямилася від дрімоти, схвильована й вражена яскравим видінням. Уже знала, що треба робити.