Казки народів світу

— Сьогодні, братики мої, я теж вартуватиму! — каже Вітек.

Брати зраділи, бо їх уже хилило до сну, і пішли собі спочивати, а Вітек знову вийшов за головну браму. Опівночі принцеси приїхали, як і в першу ніч. Вітек їх привітав, пішов слідом, заговорив до них, та принцеси йому не відповіли і о першій годині залишили замок.

Вітек вирішив, що третьої ночі неодмінно поговорить з принцесами, і вранці признався братам, що бачив у замку. Брати й собі захотіли поглянути на принцес, тому вирішили вони не йти сьогодні спати, а стали поряд із Вітеком за головною брамою і чекали.

Опівночі принцеси приїхали. Брати шаблями віддали їм честь і зайшли слідом за ними у бенкетну залу, де було накрито в цю ніч на двадцять чотири особи так, що біля кожної принцеси було вільне місце. Посідали брати кожен за своїм віком, і Вітекові випало місце поряд із наймолодшою принцесою. Мав він добре серце, побачив, що дівчина сумна, і стало Вітекові так шкода її, що він аж заплакав.

— Чого ти плачеш? — пошепки спитала його принцеса.

— Мені шкода тебе і твоїх сестер,— прошепотів Вітек.

— У нас і справді невесела доля. Нас закляв злий чаклун!

— А чи можна вам допомогти? — спитав Вітек.

— Та можна,— відповіла принцеса,— тільки не знаю, чи пощастить нам врятуватися. Якби знайшлося дванадцять синів однієї матінки і якби вони три ночі повартували біля нас, не промовивши й слова, були б ми врятовані. Цей замок наш, і наше ціле королівство,— тоді б до нас вернулося щастя!

— Ми врятуємо вас, дівчино! — зрадів Вітек.— Нас якраз і є дванадцять синів однієї матері, і ми будемо вартувати біля вас три ночі!

— Аби ви тільки змогли мовчати,— зітхнула принцеса.

«Брати пообіцяли, що завжди і в усьому будуть слухатися мене. Може, й пощастить нам»,— втішав себе Вітек.

Вийшов він з братами у сусідню залу, розповів їм, що почув, і брати пообіцяли слухатися його у всьому. Опівночі пішли вони з принцесами до їхніх покоїв і стали на чатах. Рано-вранці дівчата встали, подякували братам і нагадали, що ті мусять вартувати ще дві ночі. Брати з радістю пообіцяли їм все так і зробити, бо в принцес уже побіліли обличчя.

Друга ніч теж минула щасливо, і вранці у принцес вже побіліли руки, а брати тішилися, що завтра зовсім їх урятують. Третього дня весело сіли вони за стіл, частувались, бажали щастя й здоров’я принцесам, тільки Вітек усе нагадував братам, щоб вони виконали свою обіцянку.

О першій годині дівчата розійшлися по покоях, але незабаром загриміли колеса, принцеси повибігали з покоїв знову чорні, як вугіль, сіли в карети і поїхали. Вітек від гуркоту прокинувся і злякався, побачивши, що наймолодша принцеса гірко плаче.

— Що сталося? — вигукнув він.

— Ти дотримав слова,— мовила принцеса,— але твої брати не промовчали, заговорили до сестер і тепер зазнали страшної кари.

I вона повела його у спальню, в якій брати провели перші дві ночі. Там лежало одинадцять камінних брил!

— Нещасні хлопці, і чого ви ке змогли втримати язика за зубами? — плакав Вітек.— А що ж сталося з твоїми сестрами? — спитав він у принцеси.

— Вони знову всі почорніли і тепер тяжко страждають.

— Але ж ти біла! Я хоч тебе визволив,— втішав її Вітек.

— Я теж іще не врятована,— мовила принцеса.— Вже за мною летить той самий чаклун, що нас закляв. Занесе він мене за море, у свій замок, утричі більший і неприступніший за наш!

Ледве вона це доказала, як розлетілися двері, у кімнату ввірвався потворний чаклун, зареготав, схопив принцесу і вилетів з нею у вікно. Вітек підскочив до вікна, щоб побачити, в який бік вони полетять. Потім повернувся до спальні і глянув ще раз на своїх скам’янілих братів: жаль йому було їх, але й гнівався він, що вони все зіпсували.

Думав Вітек, думав, що йому робити, і вирішив іти шукати наймолодшу принцесу. Пішов він із замку в той бік, куди полетів чаклун, дістався до густого лісу, і там один дідусь-пустельник надоумив його, як дійти до моря. Промандрував Вітек ще кілька місяців і зрештою ступив на морський берег. Коли побачив море, упав на коліна і голосно заплакав:

— Що мені діяти? Ноги в мене збиті до крові, пройшов таку далечінь, то невже маю тепер повертатися, тільки поглянувши на море?

Пішов Вітек берегом, сподіваючись натрапити на якийсь човен або хоч на якусь шкаралупку, та ніде не побачив ані живої душі. Раптом почув він лисяче дзявкотіння, котячий нявкіт і орлиний клекіт та й пішов у той бік. Незабаром побачив він, що орел, лисиця та кіт б’ються над мертвим конем. Ледве помітили вони Вітека, як орел гукнув:

— Іди швидше сюди, хлопче, й поділи між нами це м’ясо, а як ні, то ми тебе самого роздеремо на шматки!

— Атож, атож,— гудів комар, який теж бився за м’ясо, але якого Вітек не бачив.

— Гаразд, поділю,— мовив юнак, узяв мисливського ножа і розчетвертував тушу.

Орлові припав кінський зад, лисиці — перед, кіт дістав нутрощі, а комар — кістки, щоб смоктати з них мозок.

— Добре ти нас розсудив,— сказав орел.— Хотів би я віддячитись тобі! Ось три моїх пера, як глянеш на них і мене згадаєш, у ту ж мить перекинешся орлом!

Потім орел ухопив м’ясо, здійнявся в повітря і полетів на скелю, де було його гніздо.