Хатина дядька Тома

Ой як плакатимуть, плакатимуть люди! Ой як плакатимуть в день страшного суду!

Лепрі наче прикипів до місця. Соромно було сказати, але чоло йому зросили великі краплини поту, а серце важко гупало з ляку. Йому навіть здалося, ніби там, нагорі, забовваніло щось біле, і його аж морозом обсипало на думку, що зараз він побачить перед собою покійну матір.

— Одне я знаю добре, — промовив він сам до себе, йдучи назад у вітальню і знову сідаючи в своє крісло, — тепер я того негра пальцем не зачеплю! ї на біса було мені брати в руки його клятий папір! Тепер я, напевне, зачаклований. Авжеж, так і є! Весь час мене трусить і піт проймає. Але де він узяв те волосся? Ні, не може воно бути те саме, аж ніяк! Те волосся я спалив, я ж це добре знаю! Ото була б штука, якби волосся могло воскресати!.. Чуєте, ви! — гукнув тп і, тупнувши ногою, свиснув до собак. — Ану прокиньтеся та розважте мене!

Та собаки лиш сонно блимнули на нього й знову заплющили очі.

— Покличу-но я Сембо та Кнімбо. Нехай заспівають мені, утнуть якогось свого бісівського танцю, щоб я позбувся цього страхіття, — сказав Легрі.

Надягши капелюха, він вийшов на веранду й задудів у ріг, яким завжди прикликав до себе своїх чорних посіпак. Перебуваючи в доброму гуморі, він частенько приводив до вітальні тих двох підпанків і, збадьоривши їх горілшю, розважався тим, що загадував м співати, танцювати чи битися — коли як іому було до вподоби.

Десь о другій годині ночі, навертаючись із старої комори, де вона допомагала нещасному Томові, Кассі почула дикий галас, тупотіння і співи, що долинали з вітальні. Час від часу до цього гармидеру долучався гавкіт собак.

Вона піднялася на веранду й зазирнула у вікно. Легрі та обидва його посіпаки, геть п’яні, співали, реготали, перекидали стільці й на всі лади гримасували й вискалялись один до одного.

Кассі поклала свою маленьку, тендітну руку на віконницю і пильно дивилася на них. її чорні очі були сповнені гніву, презирства й гіркого смутку.

— Невже то гріх — звільнити світ від такого нелюда? — промовила жінка сама до себе.

Вона рвучко відвернулась од вікна, пішла до задніх дверей і, легко збігши сходами, постукала до Емелін.

Розділ XXXVI Емелін і Кассі

Кассі зайшла до кімнати й побачила, що Емелін сидить, забившись у найдальший куток, бліда з переляку. Коли вона відчинила двері, дівчина сполохано підхопилася з місця, та, побачивши, хто прийшов, кинулась до неї і схопила її за руку.

— Ой Кассі, це ти? Я така рада, що ти прийшла! А я злякалась, думала, це… Ой, ти собі не уявляєш, який там ґвалт унизу цілий вечір!

— Добре уявляю, — похмуро мовила Кассі. — Не раз його чула!

— Скажи мені, Кассі, чи не могли б ми якось утекти звідси? Про мене хоч куди — нехай і в болото до гадюк, байдуже! Невже не можна вирватися звідси куди-небудь?

— Хіба що в домовину, — відказала Кассі.

— А ти ніколи не пробувала втекти?

— Я бачила, як пробували інші і чим це кінчалося, — сказала Кассі.

— Я б краще жила серед боліт і гризла кору з дерев. А гадюк я не боюся! Краще вже?кити з гадюками, ніж з ним! — палко промовила Емелін.

— Багато хто й до тебе так міркував, — сказала Кассі. —Але нд мочарах довго не пробудеш — тебе вислідять із собаками, притягнуть назад, а тоді… тоді…

— Що він тоді зробить? — спитала дівчина, аж ду затамувавши з нетерплячки.

— Ти спитай краще, чого він не зробить, — відповіла Кассі. — Він багато чого навчився серед морських розбійників у Вест-Індії, Ти заснути не зможеш, коли розкажу тобі про те, що бачила й що чула від нього самого. Він часом розповідає про такі речі — для забави. Я чула тут такий крик, що він мені потім місяцями з пам’яті не йшов. А отам, за невільницьким селищем, є голе обгоріле дерево, а під ним чорний попіл. Поспитай-но кого хочеш, що там робилося, то побачиш, чи зважиться хтось тобі розповісти.

— Ой, а що ж воно таке?

— Не хочу я тобі казати. Мені й думати про це страшно. І хто знає, що ми побачимо завтра, коли той бідолаха й далі стоятиме на своєму!

— Який жах! — вигукнула Емелін, уся пополотнівши. — Ой Кассі, скажи мені, що я маю робити?. — Те саме, що й я. Будь слухняна, роби все, що тобі велять, і втішайся ненавистю ти прокльонами.

— Він хоче, щоб я пила з ним ту мерзенну горілку, — мовила Емелін. — А я духу її боюся…

— Краще буде, як питимеш, — сказала Кассі. — Я теж її духу боялася, а тепер жити без неї не можу. Потрібна хоч якась розрада, а коди вип’єш, усе наче не таке жахливе.

— Мама казала мені, щоб я ніколи до рота її не брала, — промовила Емелін.

— Мама тобі казала! — з гірким притиском промовила за нею Кассі. — А яка користь з отих материнських напучень! Вас купують, платять за вас гроші, і ви належите своїм господарям, хоч би хто вони були. Такий уже звичай. Отож кажу тобі — пий. Пий скільки можеш, і тобі полегшає на душі.

— Ой Кассі, пожалій мене! — Пожаліти? А хіба я тебе не жалію? Хіба я сама не маю дочки? Хтозна, де вона тепер і кому належить!. Мабуть, їй судилася така сама доля, як і її матері, та й дітям її теж! Нема кінця-краю цьому прокляттю!