Хатина дядька Тома

Торговець оббігав увесь пароплав, від носа до корми, шукав між ящиками, паками, бочками, в машинному приміщенні, коло димарів — та все дарма.

— Слухай, Томе, признайся по щирості, — сказав він, повернувшись після тих марних пошуків. — Не може бути, щоб ти нічого не знав. Не огинайся, я певен, що ти знаєш. Я сам бачив, дівка була тут близько десятої, потім, над північ, тоді між першою і другою. А десь о четвертій раптом зникла, і ти ж увесь час спав тут-таки. Ні, ти напевне щось знаєш, отож розказуй.

— Гаразд, пане, — сказав Том. — Я собі спав, аж десь над ранок щось наче шмигнуло біля мене. Я ще й очі не встиг розплющити, аж чую — шубовсть! Прочнувся — а її вже нема. Оце все, що я знаю.

Томова розповідь не вразила й не злякала торговця. Як ми вже казали, він звик до багатьох таких речей, що нам з вами й не снилися. Навіть страшна тінь смерті не змусила його здригнутись. Приставши до работоргівлі, він стільки разів бачив смерть, що міг вважати її за давню знайому. Вона була для нього чимось на зразок безжального конкурента, що підступно завдавав шкоди його комерції. Тож і тепер він тільки вилаяв жінку клятою дурепою і сердито пробурчав, що йому страх як не щастить і, коли так піде далі, він не заробить цього разу ані цента. Одне слово, він почував себе несправедливо скривдженим, проте вдіяти нічого не міг, бо та жінка подалася до такого штату, що ніколи не повертає втікачів, навіть і на вимогу верховної влади нашої преславної держави. Отож роздратованому торговцеві не лишалось нічого іншого, як витягти свій записник і занести пропащі тіло й душу в рубрику збитків.

Розділ ХІІІ Селище квакерів

Тепер перед нами мирна картина. Велика простора кухня з чисто побіленими стінами. На гладенькій та лискучій жовтій підлозі — ані порошинки. Чепурна кухонна плита й начищений до блиску олов’яний посуд наводять на думку про дивовижно смачні страви. Вилискують зеленою фарбою старі, але ще міцні дерев’яні стільці. Біля вікна — невелике крісло-гойдалка з плетеним сидінням, укритим дбайливо пошитою з клаптиків різноколірної вовни м’якою підстилкою; поруч — ще одне, більше крісло, з широкими бильцями, що немовби гостинно запрошують вас відпочити на його пухких подушках, — справжнє старовинне крісло, зручне та затишне і варте з цього погляду доброго десятка отих новомодних плюшевих кріселець, що стоять нині по всіх вітальнях.

У цьому-от кріслі, злегенька погойдуючись і схилившись над якимсь тонким шитвом, сидить уже знайома нам Еліза. Так, це вона, хоч і поблідла та змарніла проти того, якою ми бачили її в Кентуккі. А скільки тихого смутку ховається під її темними віями і в куточках ніжних уст! Неважко добачити, як змужніло й загартувалось її лагідне серце від тяжких злигоднів. Коли вона вряди-годи підводить свої глибокі темні очі на малого Гаррі, що весело пурхає по всій кухні, мов той тропічний метелик, у них прозирає така непохитна рішучість і впевненість, якої вона ніколи не мала за минулих щасливих днів.

Поруч Елізи сидить ще одна жінка. На колінах у неї олов’яна таріль, і вона уважно перебирає сушені абрикоси. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять чи шістдесят, але вона належить до тих жінок, яким літа ніби лиш додають краси та привабливості. Сніжно-білий чіпець з обшивкою і така сама перкалева хустка, кінці якої вільно лежать на грудях, прості й неяскраві сукня та шаль одразу виказують у ній квакерку¹. Обличчя в неї округле й рожеве, з ніжною, мов стиглий персик, шкірою. Припалі сріблом коси рівно зачесані назад з високого спокійного чола, на якому час не залишив жодного сліду. Під ним лагідно світяться великі, ясні карі очі, і досить тільки поглянути в них, щоб відчути, яке добре, щире серце б’ється в грудях цієї жінки. Скільки вже славили й оспівували дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки? Коли хтось захоче надихнутися цією темою, нехай лишень подивиться на нашого доброго друга Рейчел Геллідей, що сидить оце в своєму невеликому кріслі-гойдалці.

1 Квакери — релігійна секта, що стояла за визволення.

Крісло те весь час тріщало й рипіло — чи то воно застудилося замолоду, чи то мало вроджений нахил до астми, чи, може, в нього просто розладналися нерви, але за кожним рухом господині воно видавало такі рипи, що десь в іншому місці їх несила було б терпіти. Одначе старий Саймон Геллідей не раз казав, що для нього вони не гірші за будь-яку музику, а діти їхні всі в один голос запевняли, що рипіння материного крісла їм дорожче від усього на світі. Чому? Та тому, що ось уже років з двадцять чи навіть і більше усі чули з того крісла тільки добре слово та щирі напучення, сповнені материнської любові й турботи. Скільки сердечних болів вони зцілили, скільком душам дали розраду в скруті! І все те зробила одна добра, любляча жінка. Хай бог її благословить!

— То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? — спитала господиня, повагом зводячи очі від своїх абрикосів.

— Так, пані, — твердо відказала Еліза. — Мені треба йти далі. Я боюся тут залишатись.

— Аз чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.