Читаем Хіба ревуть воли, як ясла повні полностью

Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла,- тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще… зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина - і з жита заманячила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, як перепілка, знялась - і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротних дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом,- вона здавалася русалкою…


Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. (Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні,- здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама - невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати - усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.


Вона стояла навпроти парубка, як намальована,- наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

- Чого ти тут ходиш? - обізвалась вона перша.

- А ти чого хліб толочиш? - не зовсім ласкаво одказав він.

- Хіба се твій хліб?

- Не чий же… А що?..

- Цур тобі, як мене злякав!..- та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

- А ти хто така? - трохи згодом питає він, ковтаючи слова.- Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли…

- Навіщо тобі? - прядучи ними, вона питає в його.

- А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже він.- Хто ти така? чого тобі тут треба?..- Чут-но - аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

- Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями.- А прийшла сюди, бо не-далечко живу… А ти хто?

- Сюди йди! - каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима.- Посідаємо тут… побалакаємо… я тобі й розкажу - хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далі - вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім-повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася, осміхнулась, махнула правою рукою: "сюди, мов!" - та наче мана яка, спустилася униз - і окрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима - мовби - переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива… "Що це? - думав він.- Чи справді, чи ввижається?…І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? - так же не блигий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно - хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю - попівна не така, та й не піде за п'ять верстов од села… Чия б же це?.."

Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок - подивитись, куди пішла дівчина. Було уже пізно. Дівчини не видно,- тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам'яті їх дочок,- та, теряючись в догадках, і повернув назад - додому.

Перейти на страницу:

Похожие книги

В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза