Холодна Гора

Я ввійшов і звернувся до вартового, який направив мене до бюро перепусток, де я, назвавши своє ім’я, отримав перепустку, що вже на мене чекала. Вартовий, підозріло оглянувши мене й перепустку, дозволив увійти всередину будинку. Кабінет 222 містився на другому поверсі. Я постукав. Коли пролунало «увійдіть», відчинив двері й потрапив до продовгуватої, добре обставленої кімнати. Біля вікна стіл, декілька стільців та шафи з паперами. Це була справжня контора. За столом спиною до вікна сидів чоловік у цивільному одязі.

Голосно й якось ґречно він запропонував мені сісти.

Приглядаюся до свого співрозмовника. Він підвівся й узяв з найближчої шафи течку з паперами. Середнього зросту, брюнет, він справляв враження не начальника, а підлеглого, який тримає свої папери в ідеальному порядку. Той чоловік — подумалось — напевно не є садистом, і не є також старим революціонером, який потрапив до ДПУ з ідейних міркувань — аби винищувати ворогів революції.

Мені досить часто доводилося зустрічати в радянських установах на керівних посадах вихідців з ДПУ. Їх одразу впізнаєш по поведінці.

Вони вважають себе набагато значнішими за рядових членів партії, почуваються керівниками країни й одразу дають це відчути. Я добре знав цей тип людей. Це люди з грубими обличчями та великими руками. Люди, яких влада посилала туди, де була безжальна робота. Вони рідко берегли себе, а тим паче інших. Походження були переважно пролетарського або селянського, але видавали накази своїм колишнім колегам-робітникам таким тоном, на який були неспроможні буржуазні директори заводів. Користувалися безліччю привілеїв, і їхнє матеріальне становище являло собою разючий контраст із життям простих робітників навколо них. Але вони були твердо переконані, що так і треба.

Чоловік, який сидів навпроти мене, не належав до тих людей.

Був то канцелярський писарчук — про його підлегле становище свідчили всі його рухи. Було видно, що він виконував свої обов’язки, слухався начальства й не проявляв ніякої ініціативи. Пізніше, після мого арешту, він протягом перших двох місяців був моїм слідчим.

Звали його Полевецький. Оглядаючись назад, мушу визнати, що він був кращим серед своїх колег. Але тоді, коли я ще був на волі, при перших із ним розмовах він видавався мені вихідцем із пекла.

Почалася розмова:

— Вже повернулися з відрядження? — почав він.

— Так. Позавчора.

— Що ви робили в Москві?

— Вирішував інститутські справи в Наркоматі важкої промисловості.

— А в Ленінграді?

— Замовив електродвигуни та електричний кабель.

— І це все?

— Ні. Я мав також деякі приватні справи.

— Це дуже загально. Ви маєте звикнути до того, що ми вимагаємо від Вас докладних зізнань. Що робили в Москві та Ленінграді?

— Гаразд. Я був у військовій прокуратурі та НКВС у справі арешту моєї колишньої дружини.

— Ваша дружина заарештована як ворог народу за звинуваченням у державній зраді. Ваші клопоти про неї є не що інше, як підтримка ворога народу.

— Я переконаний, що вона невинувата.

— Ви стверджуєте, що ми заарештовуємо безвинних?

— Я того не стверджую, але знаю, що в цьому конкретному випадку трапилася помилка й хочу допомогти НКВС її виправити.

— Не потрібна нам ваша допомога. Наше слідство й без неї дійде правди. Але сьогодні ми маємо намір займатися не вашою дружиною, а Вами. Викладіть свою автобіографію.

Свою автобіографію на вимоги різного начальства мені доводилось писати безліч разів: при прийомі на роботу до інституту, при вступі до профспілки, при переведенні до російської комуністичної партії і за багатьох інших обставин. Ці життєписи зберігалися в теках таємних відділів тих організацій, тобто в розпорядженні органів НКВС. Їх копії, певно, лежали в теці, до якої Полевецький час від часу заглядав. Але я зробив вигляд, що нічого про це не знаю. Мені, як іноземцеві, краще було вдавати з себе зовсім необізнаного у справах таємного апарату. Отже я слухняно продиктував Полевецькому коротку історію свого професійного та політичного життя. Ймовірно, Полевецький сподівався віднайти якісь відміності між тим, що я йому продиктую, і тим, що є в копіях, які він отримав від спецсекторів різних установ. Але то були марні сподівання. Радянські люди мають велику віру у всевладдя та всезнайство ДПУ й тому ніколи не роблять спроб давати неправдиву інформацію. Вони звичайно повідомляють найдрібніші деталі, котрі, на їхню думку, можуть цікавити власті. А давши раз відомості про своє життя, хай навіть і з відхиленням від правди, вони вже ніколи їх не змінюють. Напевне, агенти ДПУ в інституті дали опис мого характеру. Вони добре знали, що я ніколи не дам розбіжних автобіографій, хоч би навіть і мав що приховувати. Тому мені важко було збагнути мету завдання Полевецького. Не зрозумів я й того, навіщо мене викликано до ДПУ.

Я мав три роки для вивчення техніки ДПУ щодо приготувань арештів. Тепер же, озираючись назад, я розумію мету викликів до ДПУ та сенс їхніх допитів перед арештом.