Читаем Холодна Гора полностью

Я пішов слідом за ним довгим коридором, і ми потрапили до приймальні начальника. Мусили деякий час зачекати, в прихожій, оскільки в капітана хтось був. Відвідувачем виявився старший офіцер у невідомому мені мундирі. Коли він покинув кабінет начальника, секретарка впустила нас. Ми ввійшли до великої й світлої кімнати з трьома вікнами. На протилежній від дверей стіні висів портрет Дзержинського в натуральну величину, перед портретом стояв стіл у формі літери Т. За цим столом сидів капітан. Полевецький показав на мене:

— Товаришу капітане, це звинувачуваний Вайсберг.

Капітан повернувся до мене лицем і приязно усміхнувся. Це був невеликий стрункий чоловік з розумними очима, інтелігентним обличчям та досить граціозними рухами. В його роті виблискували два золоті зуби. Судячи з вигляду, він був євреєм. Я забув його ім’я, але звучало воно якось на зразок Азак. Тож будемо називати його саме цим іменем.

— Радий Вас бачити, Олександре Семеновичу, — сказав він. — Ви наш давній знайомий.

— Це новина для мене, товаришу капітане, — відповів я й зауважив, що він не зробив ніякого заперечення стосовно вживання мною слова «товариш».

— Так, я знаю, що ви мене не знаєте, Олександре Семеновичу, але ж я знаю вас дуже добре. Займаюсь вами віддавна, а от тепер був змушений запросити вас до себе.

— Не розумію, чим заслужив на таку увагу.

Він посміхнувся знову, але цього разу дещо саркастично.

— Слухайте, Олександре Семеновичу, ви розумна людина й можете нам дуже допомогти.

— Не уявляю, яким чином.

— Це дуже просто: ви зробите для нас те, що досі робили для інших.

— Товаришу капітане, три години я намагався довести громадянинові слідчому, що я уявлення не маю про все те, що він говорить.

Може, ви нарешті скажете мені, у чому мене звинувачуєте. Я тоді зможу вам відповісти й розвіяти ваші підозри.

— Йдеться не про підозри. Ми знаємо про вашу диверсійну роботу все від початку до кінця.

— У такому разі дайте мені докази моєї провини.

— Ви їх отримаєте відразу, як тільки будете заарештовані. Але ми не маємо бажання вас заарештовувати. Ідіть до нас на службу, і всі ваші злочини проти нас будуть забуті, й перед вами відкриється шлях до великої кар’єри. Ваше матеріальне становище значно поліпшиться.

— Я не потребую поліпшення мого матеріального становища.

Я всім задоволений. Я люблю свою роботу й не маю бажання її змінювати. Але ось уже майже рік я є об’єктом підступних нападів, що їх організовують ваші люди.

— Ми не будемо вести розмову про вашу роботу зараз. Питання стоїть так: будете чи не будете зізнаватись?

— Але ж і я кажу вам знову: мені немає в чому зізнаватись.

— Ви — ворог народу, Радянського Союзу й радянського уряду.

Ви проводите підпільну роботу на користь іноземної держави.

Я втратив нарешті терпець і схопився на ноги.

— Громадянине капітане, ви не повинні зі мною так розмовляти. Можете мене заарештувати, але доки я на волі, я нікому не дозволю розмовляти зі мною в такому тоні.

Тепер надійшла його черга розізлитися, він теж схопився й закричав:

— Заткнись. Підвищувати голос тут можу тільки я. Пам’ятай, де знаходишся.

Він знову сів, узяв шматок паперу й продовжив уже цілком спокійно:

— З ким з апарату N ви перебували в контакті?

Я уяви не мав про той апарат N і не знаю нічого про нього й зараз. Мені здалося, що це німецька секретна розвідка.

— Я ніколи навіть не чув такої назви.

Капітан запитливо глянув на Полевецького, котрий зробив рух, якого я не забуду до кінця життя. Він розвів руки і глянув на мене з таким виглядом, немов я втратив розум. Мабуть, моя відповідь, що я не знаю свого власного імені, справила б на нього менше враження. Сьогодні, через дванадцять років, уже маючи досвід усіх фаз «великої чистки» і будучи ґрунтовно обізнаним із методами слідства ДПУ, я не можу збагнути оту малу сцену в кабінеті капітана Азака.

У глибині своєї душі обидва ці офіцери ДПУ чудово розуміли, що я не маю нічого спільного з тими звинуваченнями, які вони мені пред’являли, що ніякий я не закордонний агент. Але ж кожен із них у присутності іншого робив вигляд, що сприймає ті звинувачення за справжні й вірить у те, що сам каже. Вони грали один перед одним комедію й вважали, що вона справляє на мене належне враження і що ця гра може схилити мене до фіктивного визнання своєї вини.

Але в цьому вони не мали успіху навіть пізніше, незважаючи на застосування різноманітних засобів тиску впродовж трирічного слідства. Тож як вони могли подумати, що я, будучи вільною людиною, піддамся на їхні вмовляння?

— Олександре Семеновичу, нічого не вийде, доведеться зізнаватись.

— Я не маю що сказати опріч того, що вже сказав.

— Слухайте, ми ще не вирішили, що з вами робити. Ви ж ще й досі не під арештом. Якби ми хоч крихту сумнівались у вашій вині, ми не запросили б вас сюди сьогодні. Ми продовжували б свої спостереження.

— Не можу нічого повідомити.

— Або переходьте на наш бік, або поїдете до білих ведмедів.

Я не дуже розумів, що він має на увазі, але подумав, що це натяк на табори ДПУ на Соловецьких островах у Північному Льодовитому океані, де є багато ведмедів.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 великих гениев
100 великих гениев

Существует много определений гениальности. Например, Ньютон полагал, что гениальность – это терпение мысли, сосредоточенной в известном направлении. Гёте считал, что отличительная черта гениальности – умение духа распознать, что ему на пользу. Кант говорил, что гениальность – это талант изобретения того, чему нельзя научиться. То есть гению дано открыть нечто неведомое. Автор книги Р.К. Баландин попытался дать свое определение гениальности и составить свой рассказ о наиболее прославленных гениях человечества.Принцип классификации в книге простой – персоналии располагаются по роду занятий (особо выделены универсальные гении). Автор рассматривает достижения великих созидателей, прежде всего, в сфере религии, философии, искусства, литературы и науки, то есть в тех областях духа, где наиболее полно проявились их творческие способности. Раздел «Неведомый гений» призван показать, как много замечательных творцов остаются безымянными и как мало нам известно о них.

Рудольф Константинович Баландин

Биографии и Мемуары
14-я танковая дивизия. 1940-1945
14-я танковая дивизия. 1940-1945

История 14-й танковой дивизии вермахта написана ее ветераном Рольфом Грамсом, бывшим командиром 64-го мотоциклетного батальона, входившего в состав дивизии.14-я танковая дивизия была сформирована в Дрездене 15 августа 1940 г. Боевое крещение получила во время похода в Югославию в апреле 1941 г. Затем она была переброшена в Польшу и участвовала во вторжении в Советский Союз. Дивизия с боями прошла от Буга до Дона, завершив кампанию 1941 г. на рубежах знаменитого Миус-фронта. В 1942 г. 14-я танковая дивизия приняла активное участие в летнем наступлении вермахта на южном участке Восточного фронта и в Сталинградской битве. В составе 51-го армейского корпуса 6-й армии она вела ожесточенные бои в Сталинграде, попала в окружение и в январе 1943 г. прекратила свое существование вместе со всеми войсками фельдмаршала Паулюса. Командир 14-й танковой дивизии генерал-майор Латтман и большинство его подчиненных попали в плен.Летом 1943 г. во Франции дивизия была сформирована вторично. В нее были включены и те подразделения «старой» 14-й танковой дивизии, которые сумели избежать гибели в Сталинградском котле. Соединение вскоре снова перебросили на Украину, где оно вело бои в районе Кривого Рога, Кировограда и Черкасс. Неся тяжелые потери, дивизия отступила в Молдавию, а затем в Румынию. Последовательно вырвавшись из нескольких советских котлов, летом 1944 г. дивизия была переброшена в Курляндию на помощь группе армий «Север». Она приняла самое активное участие во всех шести Курляндских сражениях, получив заслуженное прозвище «Курляндская пожарная команда». Весной 1945 г. некоторые подразделения дивизии были эвакуированы морем в Германию, но главные ее силы попали в советский плен. На этом закончилась история одной из наиболее боеспособных танковых дивизий вермахта.Книга основана на широком документальном материале и воспоминаниях бывших сослуживцев автора.

Рольф Грамс

Биографии и Мемуары / Военная история / Образование и наука / Документальное
Николай II
Николай II

«Я начал читать… Это был шок: вся чудовищная ночь 17 июля, расстрел, двухдневная возня с трупами были обстоятельно и бесстрастно изложены… Апокалипсис, записанный очевидцем! Документ не был подписан, но одна из машинописных копий была выправлена от руки. И в конце документа (также от руки) был приписан страшный адрес – место могилы, где после расстрела были тайно захоронены трупы Царской Семьи…»Уникальное художественно-историческое исследование жизни последнего русского царя основано на редких, ранее не публиковавшихся архивных документах. В книгу вошли отрывки из дневников Николая и членов его семьи, переписка царя и царицы, доклады министров и военачальников, дипломатическая почта и донесения разведки. Последние месяцы жизни царской семьи и обстоятельства ее гибели расписаны по дням, а ночь убийства – почти поминутно. Досконально прослежены судьбы участников трагедии: родственников царя, его свиты, тех, кто отдал приказ об убийстве, и непосредственных исполнителей.

А Ф Кони , Марк Ферро , Сергей Львович Фирсов , Эдвард Радзинский , Эдвард Станиславович Радзинский , Элизабет Хереш

Биографии и Мемуары / Публицистика / История / Проза / Историческая проза