Холодна Гора

Я полишив станцію й подався до адміністративного будинку. По дорозі зустрів Комарова, який повідомив, що сьогодні після роботи відбудуться збори членів заводської профспілки. Прийти я відмовився. Біля кабінету побачив садівника, який чекав на мене. Він приніс план озеленення території виробничого майданчика та житлового масиву. Для його виконання треба було пересадити з найближчого гаю трита чотирирічні деревця. Для огородження території, замість обов’язкових у таких випадках обридлих цегляних мурів, я хотів насадити зелені чагарники висотою в зріст людини й підсилити їх прихованим колючим дротом. Садівник зауважив, що буде важко отримати дозвіл на чагарник замість муру на місці проведення робіт державної ваги. Звичайно, він мав рацію, незважаючи на те, що запропонована мною огорожа була б кращим захистом, ніж цегляний мур, через який легко перелізти. Переглядаючи плани насаджень, я думав про те, що вже ніколи не дізнаюся, наскільки гарним було моє рішення щодо огорожі, і чи люди, які житимуть і працюватимуть тут, почуватимуться добре, і чи результати наукових робіт дадуть свої плоди.

Була вже четверта, коли я зателефонував до гаража й замовив машину. Гриша мав сьогодні один із своїх шалених днів і мчав як ошпарений. Цього разу я не робив йому зауважень, швидка їзда заспокоювала нерви. За чверть години ми були вже вдома.

Як тільки я переступив поріг своєї квартири, тяжка вчорашня депресія знов огорнула мене. Я помітив, що Марсель та Олена приховують своє глибоке занепокоєння, згадав про мій наступний візит до ДПУ й серце моє заскімлило. Чого вони хочуть? Чому не дають мені жити й працювати в спокої? Тяжкі труднощі минулих років скінчилися. Немає вже голоду, припинилася боротьба в партії, ущухли дискусії довкола політичної лінії. Належало б бути щасливим, радіти життю й самовіддано працювати на благо країни.

Чому ж вони не дають нам спокою, і кому це все потрібно? Навіщо ця паталогічна пильність, коли нема чого пильнувати? Навіщо ці викриття, коли нема чого викривати? Дрібні інтриги, котрими люди ускладнюють своє життя, були завжди незалежно від режиму за будь-яких соціальних устроїв. Але ці інтриги не порушували основ людського співжиття до тих пір, поки їх не починала цілеспрямовано інспірувати неконтрольована таємна поліція, як то має місце зараз. Ганна Миколаївна висловила мені свою симпатію, а заодно й продемонструвала свою хоробрість. Мабуть, вона здогадалась, що я вже практично приречений. Але чи багато хто вчинив би так, як вона?

Олена принесла їжу, і ми сіли за стіл. Ніхто не промовив ані слова. Коли вони гадали, що я їх не бачу, то кидали в мій бік вкрай стурбовані погляди. Я не зміг витримати атмосфери пригніченості й почав розмову на нейтральну тему. Потім пішов до своєї кімнати з єдиною метою — втекти від страшної дійсності за допомогою «Війни і миру» Толстого.

Уже під вечір я пішов до інститутської бібліотеки, де намагався проглянути один чи два журнали. Але скоро облишив ці марні спроби, бо зовсім не міг зосередитись. Я покинув інститут і подався до клубу. Там був вечір, наші комсомольці співали пісень часів громадянської війни. Пісні припали мені до душі, і я трохи заспокоївся.

При виході з клубу на східцях я побачив П’ятигорського, який вів розмову в колі аспірантів. Ішлося про громадянську війну в Іспанії.

Я приєднався до компанії й вирішив сказати про свій намір податися туди добровольцем. Був переконаний, що П’ятигорський має зв’язки з ДПУ. Отже, все, що я зараз скажу, Полевецький знатиме на час мого наступного візиту до нього.

— Я сам збираюся до Іспанії, — встряв я в розмову й помітив, що моє повідомлення викликало інтерес молодих людей.

— А як ви збираєтеся це зробити, Олександре Семеновичу? — запитав П’ятигорський.

— Декілька моїх іноземних друзів збираються туди, — відповів я, — і я певен, що моє перебування там буде кориснішим, аніж тут.

— Це добре. Але як ви збираєтеся туди потрапити?

— Доставку добровольців до Іспанії забезпечують компетентні органи. Моя справа зголоситися, а решта — то вже не мої турботи.

Більше ніхто не ставив ніяких питань. Молоді люди в Радянському Союзі дуже добре виховані. Коли мова заходить про «компетентні органи» всякі питання миттю закінчуються. Вони повністю й сліпо покладаються на ці «органи». В глибині душі вони, мабуть, здивувались тому, що я згадав ті «компетентні органи», але ніхто нічого не зауважив. Я ж виконував свій задум.

Потім я подався додому. Я відчув себе краще після того, як оголосив про свої наміри. «Випустять мене, куди вони подінуться, — розмірковував я, — уся ця історія не що інше, як недоречна перевірка моєї лояльності».