Холодна Гора

Коли всі ці застереження зроблені, я можу бути певним, що майбутнє підтвердить правдивість моєї розповіді й об’єктивність інтерпретації того, що було. В усякому разі я намагатимусь описувати перебіг подій так, як вони відбувалися, без перебільшень і пом’якшень.

Скорочена передмова Артура Кестлера до книги «Звинувачуваний» Олександра Вайсберга, виданої 1951 року у видавництві «Саймон і ШуСтер», Нью-Йорк

Я знаю Алекса Вайсберга з 1929 року. Наші життєві шляхи перетиналися у різні вирішальні моменти. Він народився 1901 року в Кракові, що належав тоді Австрії. Його батько був успішним єврейським торговцем. Через кілька років після народження сина сім’я переїхала до Відня, таким чином Вайсберг зберіг австрійське громадянство. Цей факт стане важливим у його подальшій долі. Він вивчав математичну фізику й інженерію у Відні, закінчивши навчання 1926 року. У сімнадцять років Алекс приєднався до молодіжного соціалістичного руху, а пізніше вступив до лав Австрійської соціал-демократичної партії. 1927 року розійшовся із соціалістами і вступив до Комуністичної партії.

Після закінчення навчання Вайсберг працював на різних роботах, зокрема був асистентом викладача Берлінської політехніки професора Вестфола. Пізніше працював для аргентинського уряду як технічний експерт. Аргентина інтенсивно закуповувала німецьке промислове обладнання, і Вайсбергу доводилося мандрувати по Саару і Руру, щоб наглядати за якістю товару, що дало йому великий досвід управління заводським виробництвом.

1931 року він отримав запрошення від Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) у Харкові на постійне місце проживання та переїхав до Радянського Союзу. Ми зустрілися в Берліні за кілька тижнів до його від’їзду в Росію через спільного друга Є. Я знав її з раннього дитинства, і ми завжди були близькими друзями. Вона сказала, що збирається заміж за Алекса і що він має дивовижний характер.

Спершу Алекс справив на мене враження успішного й компанійського бізнесмена, кругловидого, із заокругленими жестами, великого любителя розповідати смішні історії й кумедно ласого до солодощів — навколо були розставлені невеличкі таці з шоколадом, і він весь час пожадливо їв його, розсіяно набираючи повні жмені. Я не зрозумів, що ж такого дивовижного Є. знайшла в його характері, доки решта гостей не розійшлися і ми не почали дискусію про деякі нюанси марксистської теорії. Тоді очі Алекса звузилися, погляд став пронизливим, будь-які сліди гумору залишили його і він, так би мовити, діалектично зробив з мене відбивну котлету. У нього була чітка, дошкульна й безжальна манера сперечатися, і, не задовольняючись після нокаутування опонента, він продовжував гемселити його.

Через якийсь час він знову ставав життєрадісним і компанійським.

Я тоді вже був комуністом за переконаннями і саме збирався прийняти рішення про вступ до партії. Ми зустрічалися кілька разів у Берліні. Потім Алекс поїхав, а згодом і Є. приєдналася до нього в Харкові, де вони одружилися. Ми час від часу листувалися. Роком пізніше через свою партійну діяльність я втратив роботу і вирішив емігрувати до Радянського Союзу. Моїм першим і останнім прихистком у цій країні був Харків, де я зупинявся в помешканні Вайсберга. Це була маленька, але за російськими стандартами шикарна квартира поруч з інститутом.

Український фізико-технічний інститут — одна з найбільших і найкраще обладнаних експериментальних лабораторій у Європі. Під час мого перебування в Алекса і його дружини я зустрічався з більшістю вчених, які з’являються в цій книзі як драматичні персонажі. Серед них був Лейпунський, начальник відділу ядерної фізики, і Ландау, вундеркінд радянської фізики, — сьогодні обидва, мабуть, відіграють провідну роль у створенні російської атомної бомби. До речі, пригадую довгу дискусію з Ландау, який із великим переконанням доводив, що праці філософів від початку часів і аж до Маркса, за винятком Маркса, не варті паперу, на якому надруковані. Також часом ми грали в покер з професором Шубниковим, милим і добрим педантичним ученим, який пізніше свідчив, що Алекс намагався завербувати його для гестапо, від чого Шубников зміг відмовитися лише тому, що іще з 1924 року працював на німецьку шпигунську організацію. Нашими сусідами й найближчими друзями були Мартін і Барбара Руемани. Пізніше Барбара, коли я попросив її допомогти Алексу, заявила, нібито завжди знала, що він контрреволюціонер-саботажник. Кожен член цього веселого гурту вчених, що зазвичай збиралися надвечір пограти в карти та випити чаю, після арешту Алекса стали одностайно звинувачувати його. Вони не були ані боягузами, ані підступними чи ницими людьми. Вони мали підкоритися системі або ж розділити долю людини, яку звинувачували.