Холодний Яр

Між багнами проходить поганенька річка Косарка. Серед населення зберігається легенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, що їх охрестила в християнську віру якась княгиня Мотрона, або просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що манастир. За тою легендою Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви з Дніпром. Вода в Дніпрі мала тоді стояти так високо, що турецькі галери свобідно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди для нападів на володіння княгині. У неї теж була своя фльота, для якої пристань була отут внизу і яка ходила воювати аж у Чорне море. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов з цією фльотою в Чорне море на турків, і розбивши їх, повертав назад з багатою здобичею. Пересівши з залогою, що переодягнулася в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку галеру, яка пливла скоріше від його суден, він далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі галери, одягнений в дорогі шати турецького паші, нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною-княгинею і подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут на валу, побачивши галеру, подумала, що це справжні турки, які потопивши її судна, наближаються до замку і важкий біль охопив її серце.

— Дайте мені лук, — сказала вона слугам, — помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на галері.

Взявши лук, пустила стрілу і попала нею в серце свого чоловіка.

Аж коли залога галери стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готовилися на валу до бою — зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа — три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потім наказала затопити ту галеру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та ігуменею.

Легенда — як легенда...

Що Косарка була більшою, про це нема мови. Ще дід Гармаш із Мельників, який має тільки девятьдесять шість років, пам'ятає, як по ній човнами плавали, але ми знаєм, що ще задовго до Володимира купці, що плавали з «Варяг у Греки», витягали коло порогів свої човни на беріг і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки, та цю легенду вперто обстоюють старі люди з довколишніх сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена галера. Навіть оповідають, що в один посушливий рік, як багна висохли — докопалися були до неї, та що лежить вона до гори підошвою, яка обшита листовою міддю. Може це і байка, може перекручена народньою фантазією якась дійсна подія, але іншого пояснення, чому населення називає монастир Мотриним, в той час як він в дійсності є манастирем св. Тройці, я не зустрічав[2].

Деякий час ми оба сиділи мовчки, втопивши очі в яру, якому народня фантазія приписувала таку ролю в минулім. Взагалі ця місцевість — святі місця для українців. Тут зароджувалася козаччина. Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, родилася хмелівщина... Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому манастирі, невідомо чому Мотриному...

Ігумен його Мельхіседек, горячо помолившися, благословив ножі і шаблі на пролиття рік людських сліз і крови, винної і невинної, во ім'я — Волі. Поневолення, з царської ласки, селянства тут було найкоротше з усієї України і чигиринський «малорос» не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоб скинути ярмо.

Яких два десятки літ назад, селянин тут подавав в ночі свій «вільний голос» на виборах гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю — давав клятву не зрадити і додержати таємниці.

Задуму нагло перервала коротка низка стрілів з кулемета. Я зірвався, призвичаєний до того, що стріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:

— Сідай... Це Левадний вправляеться, мабуть з Люїса ворони б'є в лісі... Цікавий тип... Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого механізму він не знав би як свої пальці... Для нього кулемет — все. Ні один закоханий так коло дівчини не припадає, як він коло своїх Кольтів і Максимів. Невеликий собі, худощавий хлопець, та сила духа в нім велетенська... Знаєш, він же у Коцура був начальником кулеметів... Любить хлопець Україну, повірив у «червону правду» і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один Холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета... Та коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж батьківщини, взяв на плече свого Люїса і прийшов до нас. Сидимо раз у Чучупаки ввечері, коли заходить... Поставив кулемета в кут і підходить до столу:

— Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди потрібно. Можете мене застрілити — це ваше право — але, коли хочете, я і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, в вашому розпорядженні.