Холодний Яр

— Колись викину та випаримо. Все рівно на дворі покидати на ніч не можна. Он у сусідів вкрали. Що попадеться — на паливо тягнуть.

По їх відході я знову заснув, прокидаючися від кожного звуку. Коли в проході до льоху стало темніти, вилажу тихо із під бочки і розправивши задубілі члени, сідаю за нею в куті, прислухаючися до розмов в хаті.

Роздумую, чи звернутися за будьяким одягом до господарів, чи, як добре стемніє, вибратися, поки зійде місяць, за місто. Жита та пшениці вже високі. Годуючися їх зеленим зерном, якось доберуся до своїх сіл. За дві-три ночі девяносто кілометрів пройду. Господарі можуть налякатися і наробити шуму. Краще не ризикувати. Коли стемніло, чую як господиня звертається до чоловіка.

— Іди зачини льох. Та візьми замкни на колодку, а то справді ще хто бочку на дрова потягне — не буде у чому й капусти на зиму наквасити.

Перспектива бути замкненим у льоху мені не посміхалася, бо вибиваючи силою двері, можна наробити такої тривоги, що й міліція прибіжить.

Постановляю переговорити таки з господарем, коли він прийде замикати. Якщо справа обернеться несприятливо — то вже темно... Зіб'ю його з ніг і буду скакати через паркан в сади. Підіймаюся по сходах і стаю в куті коло верхних дверей.

Коли господар став вже зачиняти двері, тихо кличу його по імені, як звала його дружина та гість.

— Хто це? — злякано запитав він, приглядаючися в темноті до моєї постаті.

— Хвилинку спокою. Я той, що тієї ночі утік з під розстрілу. День я пересидів під вашою бочкою. Моя смерть вам не потрібна, а життя ви можете помогти мені вирятувати. Мені потрібні лише які будь старі штани.

Хвилину думав.

— Знаєте... я боюся... Тепер такий час... До одного мого знайомого прийшов отак якийсь чоловік, сказав, що із чека утік. Попросив, щоб той його заховав. А потім виявилося, що то був агент із чека і того бідолаху розстріляли.

Раптом прибігла мені в голову щаслива думка. Я спімнув розмову з дідусем у лікарні перед його звільненням, що їй не надавав тоді жадного значіння.

— Ви не знаєте, до такої то вулиці далеко?

— Це вона саме і є.

— А такий то — називаю прізвище дідуся — не знаєте, далеко живе?

— А ви звідки його знаєте?

— Я сидів разом з ним у тюрмі.

— А як він виглядає? За що сидів? Коли звільнений? — засипав мене господар запитаннями.

Відповідаю, додавши прикмети будинку, що їх старий мені описав, на випадок втечі. Це його заспокоює.

— Та то мій добрий знайомий. Він живе там, ближче до поля, — махнув рукою господар у напрямку, звідки я прибіг у це подвір'я, як що він знає вас — то я вас до нього можу завести. Підождіть хвилинку — принесу щось одягнути.

Одягаю довгого дощового плаща, японські чоботи з високими брезентовими холявами, старого капелюха і виходимо на вулицю.

Через якийсь час упізнаю по «прикметах» будинок. У подвір'ї чуть не скрикую від радости, побачивши дідуся, що йшов назустріч. Приглянувшись до мого обличчя, дідусь схопив мене за руки.

— Утекли? Та то чи не вас часом, цієї ночі, по наших городах ганяли?

— Мене, дідусю, аж ось до цього пана у льох загнали.

— Ну і слава Богу! Ходім до хати.

Мій денний «господар», сказавши, що за одягом зайде завтра, сердешно стиснув мені на прощання руку.

— Я щасливий, що ви вирятували собі життя у моїй садибі. Та коли б, не дай Боже, ви попали їм ще в руки — не видавайте мене. У мене жінка, діти...

Заспокоюємо його і йдемо до будинку. Дідусь, випросивши з кухні якусь старшу жінку, наливає у балію теплої води, дає мило, гребеня і «командує», щоби добре вимитися. Потім приносить мені чисту білизну, легше літнє убрання, сандалі.

Коли я вже одягнувся, до кухні зайшла симпатична панночка. Глянувши на мою вишиту сорочку, що лежала на стільці, несподівано кинулася мені на шию і привітала теплим сестринським поцілунком. В очах її заблисли сльози радости.

— Я, як випрала ту сорочку, цілу ніч молилася, щоби Бог дарував вам життя. Мені батько написав був, чия то сорочка та чому ви нею дорожете. Тепер я знову вам її виперу.

Дідусь обняв за плече і запросив до покою.

Переступивши поріг із коридору, я остовбурів. За столом сиділа ціла «колегія»: три здоровенних військових з відзнаками поважного рангу червоних старшин на рукавах.

Дідусь підштовхнув мене.

— Ідіть-ідіть. Це мої синочки, це — зять, а це старша дочка. Сідайте вечеряти.

За вечерою з легкою чаркою, довідуюся, що прізвище дідусевого зятя — це одне із тих, за які я боявся, щоби не зрадити їх в чека. «Добрий знайомий» дідуся, про якого він запитував мене на початку нашого знайомства — це його третій син, що під псевдонімом перебував в Холодному Яру. Червоні командири оповіли мені, що дванадцять добрих хлопців (в тому числі і вони всі три) з бомбами та ручним кулеметом дожидали, коли мене, хворого на тиф, привезуть до земської лікарні. Тачанка з добрими кіньми тієї ж ночі відвезла би мене за тридцять кілометрів до своїх людей, де була би добра медична допомога. Були приготовлені документи.