Редактор Делілло у видавництві «Вікінг» якось зазначив, що письменник здавна збирає різні цікаві факти у дві теки: «Мистецтво» («Art») і «Жах» («Terror») — і в романі не бракує ні першого, ні другого. Гартке, звісно, реагує на страх і травму, зрештою створюючи перформанс, через що все описане виявляється підготовкою до виступу. І не варто забувати, що світ у «Художниці тіла» балансує на краю прірви — побіжно згадано просто-таки апокаліптичну подію: «У новинах по радіо передавали, що в Монтані стався загадковий вибух боєголовки під землею». Символічно, що у мисткині Лорен Гартке «зачіска як теракт» («Her hair looks terroristic»), а про прихований у буденності страх говорить сам Рей Роблз незадовго до самогубства: «Це на мене чекає жах [terror] чергового банального дня». Невипадково перед цим він загадує собі купити мийний засіб «Аякс», начебто проводячи паралелі зі своєю долею — як відомо, давньогрецький герой Аякс заколов себе мечем.

Мистецтво — поєднання побутового і героїчного, комічного і трагічного, і лише воно дає змогу якщо не забути про жахіття щоденних втрат, то примиритися з ними чи приборкати заради вищих ідеалів, але частіше — просто зберегти цілісність власного «я». Важливо, що, як ми дізнаємося з некролога, режисер Роб фільмує «людей у відчужених ландшафтах», а «духовний скальпель його творчості — це поезія чужих місць, де межові ситуації неминучі». Лорен після його суїциду неухильно прямує до подібної ситуації (у перші миті появи Таттла «їй здалося, що він був неминучий»), матеріалізуючи свій біль і спогади, об'єктивуючи особисту катастрофу, а згодом і наслідуючи вчинок чоловіка у грі з пульверизатором, що мав гачок, як у пістолета, а потім — у «зустрічі» з таємничим містером Таттлом. Реальність губить чіткі орієнтири, Рей, що курив, сам стає димом, тобто чимось безформним, чистим неопростореним часом. Будь-яка травма/катастрофа наближає нас до смерті, тобто до руйнування зв'язку між часом і простором, тож і містер Таттл виникає на цьому розламі як «порушення меж людського» і континууму, як «чоловік, який пам'ятає майбутнє». Таттл — неможливий, і він це одразу проговорює: «Це нездатне» («It is not able»).

Для самого Делілло, як він це висловив у радіоінтерв'ю Майклу Сілверблатту, містер Таттл — реальна постать, породження часу, яке «незахищено живе в ньому»: «Він неспроможний захищатися, як ми у своєму хибному сприйнятті природи часу». Дон Делілло зазначав, що давно мріяв написати п'єсу про людину, яка довго потайки живе з іншими, і врешті-решт ця ідея реалізувалася в образі Таттла, який, здається, може мандрувати в часі, але недобровільно й навряд чи фізично. Також письменник казав, що, створюючи цього персонажа, він спирався на погляди деяких науковців і космологів, зокрема, на думку Ейнштейна, що час — це вигадка (Делілло вживає тут багатозначне слово «fiction», яке ще має значення «художня література»).

Недарма Лорен припускає, що містер Таттл «прийшов із кіберпростору, виліз із монітора її комп'ютера глупої ночі». Кіберпростір для Делілло — синонім «інтернету», який якраз і є радше часовим, аніж просторовим явищем, про що письменник розмірковував у романі «Підземний світ». У цьому тексті туди потрапляють сестра Едґар і Дж. Едґар Гувер, стаючи «єдиним коливним імпульсом, частиною закодованої інформації», адже в кіберпросторі все пов'язано.

Тож не дивно, що в людському просторі Татгл «рухався незграбно», адже все свідчить про його віртуальне, нетутешнє походження, а його зустріч із реальністю — це своєрідне порушення, перехід межі. У їхніх розмовах з Лорен відчуття простору дивно викривлюється, що вона відчуває як «примарний парадокс»: «Чому мені здається, що я стою ближче до тебе, ніж ти — до мене?» Та й подолання часових розбіжностей між ними набуває рис інтимних стосунків: «Від переходу з минулого часу в теперішній склалося враження, ніби вони здолали якусь перешкоду чи заборону».

Лорен міркує про те, як описати містера Таттла, і розуміє, що наше сприйняття часу нерозривно пов'язане з мовою, якою ми його описуємо. Таттла неможливо описати, зважаючи передусім на його складні стосунки з часом: «Вона думала, що він, можливо, живе в такому собі часі без оповідних властивостей». Лорен зрештою усвідомлює, що «час — це єдина оповідь, яка має значення», у ньому переживаються всі наші страждання (найстрашнішим із яких, безперечно, є смерть), і в ньому ж ми можемо їх прожити й жити далі. Тоді як Таттл, існуючи у своєму межичассі, не спроможний омовити власної життєвої ситуації, бо, на думку Лорен, «випадає чи зіслизає, якщо це слово тут придатне, зі свого досвіду об'єктивного світу, найглибшого опису часопростору, де він не відчуває майбутнього напрямку, — зіслизає в її і загальний досвід, у стандартну, сонцеціловану хронологію подій».