Кіберіада

Витягнув у нього Фротон мозок, вклав до шухлядки шафи, замкнув шухлядку на ключик, ключика дав Діоптрикові, а в живіт йому вставив маленький приймачик і мікрофончик.

Тепер Діоптрик став таким маленьким, що його майже й не видно було. Побачивши таке зменшення, три його суперники затремтіли, здивувався король, але нічого не сказав. Міногар, Амассид і Філонавт почали тепер вдаватися до найвідчайдушніших засобів. Танули вони на очах з дня на день і невдовзі вчинили так само, як Діоптрик: поховали свої мозки хто куди — у письмовий стіл, під ліжко, а самі стали хвостатими блискучими баночками з двома-трьома орденами майже такими завбільшки, як вони самі.

І знову послав Діоптрик прислужників по Фротона; а коли той з’явився, вельможа заволав:

— Ти мусиш щось зробити! Неодмінно… Треба далі зменшитись, за всяку ціну, а то біда буде!

— Ваша вельможність, — відповів ремісник, низько вклоняючись вельможі, якого ледь видно було між бильцями і спинкою крісла, — це неймовірно важко, я не знаю, чи це взагалі можливо…

— Дарма! Роби, що я тобі кажу! Мусиш! Якщо тобі вдасться зменшити мене так, щоб я досягнув мінімальної величини й ніхто не міг мене випередити, — я виконаю будь-яке твоє бажання!

— Якщо ваша вельможність присягнеться своїм дворянським словом, що так і буде, я постараюся зробити все, що мені під силу… — відповів Фротон, у якого раптом прояснилось у голові, а в груди начебто хтось налив найщирішого золота, бо він уже багато днів не міг думати ні про що інше, як про оздоблену золотом Аурентину й про кришталеві дзвіночки, які нібито таїлися в її грудях.

Поклявся йому Діоптрик. Узяв тоді Фротон останні три ордени, які обтяжували крихітні груди великого програміста, зробив із них трикутну коробочку, вклав усередину апаратик завбільшки з монету, обв’язав усе золотою дротинкою, припаяв ззаду золоту платівку, вирізав з неї подобу хвостика й сказав:

— Готово, ваша вельможність! Кожен, побачивши ці високі нагороди, одразу ж упізнає вашу персону; завдяки цій платівочці ваша вельможність зможе плавати… апаратик забезпечить зв’язок із захованим у шафі розумом…

Зрадів Діоптрик.

— Чого хочеш вимагай, кажи, все одержиш!

— Прошу віддати мені за дружину дочку вашої вельможності, золотом оздоблену Аурентину!

Страшенно розгнівався Діоптрик і, плаваючи навколо голови Фротона, видзвонюючи орденами, обізвав його зухвалим негідником, голодранцем, мерзотником, а потім наказав виштовхати його з покоїв. А сам у підводному човні негайно поплив до короля.

Побачили Міногар, Амассид і Філонавт Діоптрика в новому вигляді, — а впізнали вони його лише за чудовими орденами, з яких він тепер складався, якщо не вважати хвостика, — і страшенно розгнівались. Як мужі, обізнані в електронних справах, вони збагнули, що важко піти далі в персональному зменшенні, а вже завтра святкуватимуть урочисте народження королевича і їм не можна втрачати ні хвилини.

І вмовились Амассид з Філонавтом, що, коли Діоптрик вертатиметься в свій палац, вони нападуть на нього, викрадуть і сховають, що буде неважко, бо ніхто й не помітить зникнення такої маленької істоти.

Як вирішили, так і зробили. Амассид приготував стару бляшанку й причаївся за кораловим рифом, повз який пропливав човен Діоптрика; коли ж човен наблизився, Амассидові слуги, замаскувавшись, заступили йому дорогу, і, перш ніж Діоптрикові лакеї підняли плавці для оборони, їхнього хазяїна вже накрили бляшанкою й викрали. Амассид негайно закрив бляшанку покришкою, щоб великий програміст не міг вибратися на волю, і, страшно над ним знущаючись і насміхаючись, швиденько вернувся додому.

Там, одначе, він подумав, що йому не слід тримати в’язня в себе, і тієї ж миті почув з вулиці крик: «Голови паяю! Животи, хвости, карки лагоджу, полірую!» Зрадів Амассид, наказав покликати ремісника — а то був Фротон, — і звелів йому герметично запаяти бляшанку, а коли Фротон зробив це, він дав йому золоту монету й сказав:

— Слухай-но, ти… У цій бляшанці сидить металевий скорпіон, якого спіймали в підвалах мого палацу. Візьми його й викинь за містом, — там, де велике сміттєзвалище, знаєш? А для певності завали бляшанку камінням як слід, щоб скорпіон, чого доброго, не виліз. І, заради Великої Матриці, не відкривай цієї бляшанки, інакше загинеш, не зійшовши з місця!

— Зроблю, як велиш, пане! — сказав Фротон, узяв бляшанку, гроші й пішов.

Здивувала Фротона ця історія, він не знав, що й думати. Потрусив бляшанку, і щось у ній забряжчало.

«Це не скорпіон, — подумав він, — немає таких маленьких скорпіонів… Подивимося, що там таке, але трохи згодом…»