Барт хотів надати участі своєї групи в операції характеру безпосередності, а може, похвалитися новим будинком, в усякому разі на четвертий день мого перебування в нього, в неділю, він улаштував прийом. Запросили більш як двадцять осіб. Не готовий до офіційних зустрічей, я хотів був поїхати в суботу до Парижа за відповідним костюмом, але Барт мене відрадив. Отож я став біля входу поруч подружжя Бартів у своїх старих джинсах і пошарпаному светрі, бо всі кращі речі знищила італійська поліція. Стіни кімнат першого поверху розсунули, і весь низ будинку перетворився на просторий салон. Прийом був досить своєрідний. Серед бородатих юнаків і вчених жінок у перуках я почував себе то як випадковий гість, то як один з господарів дому, оскільки разом з Бартами трохи розважав гостей. Я знайомився з ними, підстрижений і виголений, наче якийсь старий скаут. Зрештою, тут не було ні світської церемонності, ні її гіршої протилежності — бунтарської буфонади інтелектуалів. Взагалі, після останніх подій у Китаї маоїсти кудись зникли. Я намагався порозмовляти з усіма, адже вони приїхали, щоб познайомитися з астронавтом, який має нежить та ще й виконує роль комівояжера-детектива ad interim.[172]
Невимушена розмова відразу ж перекинулась на світові проблеми. Зрештою, це була не стільки невимушеність, скільки безвідповідальність, бо цивілізаторська місія Європи закінчилася, і випускники Нантера й Еколь Суперіор розуміли це краще ніж їхні земляки. Європа вийшла лише з економічної кризи. Процвітання повернулося, але самопочуття не поліпшилось. Це був не страх оперованого на рак перед метастазами, а свідомість, що дух історії пішов у небуття, і якщо він і повернеться, то не сюди. Франція була безсила, тому вони, перетворившись з акторів на глядачів, могли спокійно обговорювати світові проблеми. Збуваються пророцтва Маклюена, але, як це часто буває з пророцтвами, у вигляді їх заперечення. З’являється це його «глобальне село», щоправда, розполовинене. Бідніша половина страждає, а багатша експортує ці страждання по телебаченню і співчуває здаля. Всі знають, що так далі не може тривати, однак триває. Мене не питали, що я думаю про нову доктрину державного департаменту, доктрину «перечікування» всередині економічних санітарних кордонів, тож я мовчав. Після світових проблем розмова перекинулася на безумства світу. Я дізнався, що відомий французький режисер вирішив зробити фільм про «бойню на сходах». Роль таємничого героя мав грати Бельмондо, а роль врятованої ним дівчини — замість дитини, з якою не можна переспати, — славетна англійська акторка. Ця кінозірка саме виходила заміж і запросила на модну останнім часом прилюдну шлюбну ніч багатьох магнатів, щоб навколо подружнього ложа влаштувати збір коштів на користь римських жертв. Відколи я почув про бельгійських черниць, які вирішили благодійною проституцією покутувати фарисейство костьолів, я навіть не відчуваю огиди, чуючи щось подібне. Розмовляли і про політику. Останньою новиною було розкриття аргентінського руху «захисників вітчизни» — найманців уряду. Висловлювали навіть побоювання, щоб у майбутньому чогось подібного не виникло у Франції. Фашизм пережив себе, примітивні диктатури — теж, принаймні в Європі, але проти екстремістського терору нема дійовішого засобу, як превентивна ліквідація активістів. Певна річ, демократія не може дозволити собі профілактичних убивств, але може дивитися крізь пальці на проурядові розправи під егідою непрямого контролю і обмеженої відповідальності уряду. Це вже не колишні таємні вбивства, репресії іменем держави, а конструктивний терор per procura.[173]
Я почув про філософа, який пропонує цілковиту легалізацію насильства. Ще де Сад назвав такий лад розквітом справжньої демократії. Конституція гарантуватиме всі антиурядові, так само, як і проурядові, виступи, а оскільки більшість зацікавлена у збереженні статус-кво, держава після зіткнення обох основних течій екстремізму залишиться неушкодженою, навіть якби дійшло до громадянської війни.