Кінець Вічності

Харланові не доводилося стикатися з представниками Обслуги, коли він був ще Учнем. Щиро кажучи, йому й не хотілося знайомитися з ними. В Обслугу приймали тих Учнів, які не склали екзаменів. «Неспеціалізована професія», як її делікатно називали, була тавром провалу, й Учні всіляко намагалися уникати її.

Проте зараз, спостерігаючи роботу Обслуги, Харлан дійшов висновку, що ці люди по-своєму щасливі.

А чом би й ні? Їх було в десять разів більше, ніж Спеціалістів, «Справжніх Вічних». Вони мали своє товариство, свої житлові секції, свої радощі. Їм було твердо встановлено кількість годин робочого біодня, і ніхто їх не турбував, коли у вільний час вони займалися своїми справами, далекими від їхнього фаху. Вони могли присвятити своє дозвілля книжкам, кінофільмам, відібраним з різних Реальностей. У Спеціалістів ніколи не вистачало на таке часу.

Зрештою, Обслуга була спокійніша й врівноваженіша. Проти неї метушливе життя Спеціалістів здавалося неприродним.

Обслуга була фундаментом Вічності. Дивно, що цей очевидний факт ніколи не спадав йому на думку. Обслуга постачала з Часу харчі та воду, знищувала відходи, забезпечувала роботу енергетичних станцій. На її плечах трималася безперебійна робота складного механізму Вічності. Якби раптом в одну мить вимерли всі Спеціалісти, Обслуга сама змогла б підтримувати існування Вічності. А от коли б зникла Обслуга, Спеціалістам довелося б тікати з Вічності або ж безславно помирати з голоду й спраги.

Чи обурюється Обслуга забороною повертатися в Рідне Сторіччя, мати сім’ю, дітей? Вона не знає нужди й хвороб, їй не загрожує Зміна Реальності. Чи є це достатньою компенсацією в її очах? Чи береться до уваги її думка з приводу наявних проблем? Харлан відчув, як у його душі піднімається бунт соціального реформатора.

Поява Старшого Обчислювача Твісела перебила Харланові думки. Він дріботів майже підтюпцем, і вигляд у нього був ще більш замучений, ніж годину тому, коли Обслуга взялася до роботи й вони розлучилися.

«Як він тільки витримує таку напругу? — подумав Харлан. — Адже він старий чоловік».

Твісел швидким поглядом, по-пташиному, окинув Обслугу, яка перед ним шанобливо виструнчилась, немов на команду.

— Що там із капсульними шахтами? — запитав він.

— Все гаразд, сер, — відповів один з них. — Шлях чистий, інтенсивність Поля нормальна.

— Ви все перевірили?

— Так, сер. Увесь проміжок, що обслуговується нашим Управлінням.

— Тоді йдіть. — Його слова пролунали, як наказ негайно зникнути. Вони чемно вклонилися й заквапилися до виходу.

Твісел і Харлан залишились удвох у капсульній шахті.

— Зоставайся тут, прошу тебе, — сказав Твісел.

Харлан заперечливо похитав головою.

— Я поїду з вами.

— Як ти не розумієш! Коли щось сподіється зі мною, ти знаєш, як знайти Купера. А коли щось приключиться з тобою, то що можу зробити без тебе я, чи будь-хто із Вічних, чи навіть усі разом узяті?

Харлан знову похитав головою.

— Я повинен їхати.

Твісел підніс сигарету до губів.

— У Сеннора з’явилась якась підозра. За два останні біодні він кілька разів викликав мене по відеофону. Він хоче знати, чому я усамітнився. Коли він довідається, що я віддав наказ повністю перевірити обладнання капсульної шахти… Я мушу їхати негайно, Харлане. Мені не можна баритися. — І я не хочу баритись. Я готовий їхати.

— Ти наполягаєш на своєму?

— Якщо немає бар’єра, то немає і небезпеки. А коли навіть він і досі існує, то що ж… я вже був там і, як бачите, повернувся. Чого ж ви боїтеся, Обчислювачу?

— Я не хочу зайвий раз ризикувати тобою.

— Тоді скористайтеся своєю логікою, Обчислювачу. Вирішіть, що я повинен їхати з вами. Якщо після цього Вічність не зникне, то це означатиме, що ще можна замкнути коло. А коли так, то нам нічого не загрожує. Якщо ж рішення виявиться хибним, тоді Вічність перестане існувати, та вона однаково загине і в тому разі, якщо я не поїду, бо без Нойс я і пальцем не поворухну, щоб знайти Купера. Присягаюсь!

— Я сам привезу її тобі, — сказав Твісел.

— Коли все так легко й просто, то чому б і мені не поїхати з вами?

Було видно, що Твісела мучать сумніви.

— Гаразд, тоді їдьмо! — сказав він хрипким голосом. І Вічність вижила.

Стривожений вираз не зійшов із Твіселового обличчя і тоді, коли вони увійшли в капсулу. Обчислювач не зводив очей із шкали часометра, де миготіли номери Сторіч. Навіть лічильник кілосторіч, установлений спеціально для цієї подорожі, і той поклацував із хвилинними інтервалами.

— Тобі не слід було їхати, — сказав Твісел.

Харлан стенув плечима.

— Чому?

— Мене щось непокоїть. Я не можу пояснити що. Називай це моїми забобонами, якщо хочеш. Але на душі в мене тривожно.

Він міцно зімкнув пальці рук.

— Я вас не розумію, — сказав Харлан.

Здавалося, Твіселові нетерпеливиться побалакати, ніби словами він хотів вигнати із себе демона сумніву.

— Може, ти мені скажеш, — почав він. — Ти у нас фахівець із Первісної історії. Скільки часу в Первісний період існувала людина?

— Десять тисяч Сторіч, — відповів Харлан. — А може, й п’ятнадцять.

— Так. І за цей час мавпоподібна істота перетворилася на гомо сапієнс. Правильно?

— Авжеж. Це всім відомо.