Клуб Боягузів

— Стули пельку, — не стримався і огризнувся Максим. — Він завжди їздить акуратно, за правилами, навіть на трасі. Ти, до речі, сам міг у цьому переконатися. Не перший раз з нами їздиш. Ні, тут щось інше сталося. Я спав і не бачив.

— Я сам спав, — сказав Денис.

— Ось і помовч! — Максим прочинив дверцята і вийшов із машини.

Пригода сталася точно біля дороговказу з написом «Пирятин 20», тобто — за двадцять кілометрів від містечка Пирятин. З траси автомобіль не з’їхав, тому водії, котрі рухалися в тому ж напрямку, вимушені були пригальмовувати, аби об’їхати машину, що зайняла незручну позицію. Звичайно, кожному було цікаво, що сталося, і Максим, відчувши себе та свого батька центром непотрібної загальної уваги, почервонів. Приємного в такій увазі нічого не було.

Тим часом Білан-старший, стоячи на колінах, обмацував потерпілого хлопця. До його честі, той не канючив, не плакав, не кричав — стояв мовчки, ніби хтось його зачаклував. Здається, тато загальмував вчасно. Якою б не була причина пригоди, хлопчина не постраждав.

— Що? — стривожено запитав Максим тата.

— Нічого, — відмахнувся той. — Хотів би сказати, синку, що все в повному порядку, тільки щось тут не те. Вона сама під машину стрибнула, наче заєць.

— Вона? — здивовано перепитав Максим, переводячи погляд із тата на мовчазного хлопчика.

Замість відповіді Білан-старший ривком зняв з голови потерпілого кепку.

Джинси, біла хлопчача футболка, але — дівчина. Ровесниця Максима. Якщо ні, то різниця між ними невелика: рік, не більше. Русяве волосся дівчини було коротко, під хлопця, підстрижене, тому здалеку, особливо — в кепці, помилитися дуже просто.

А ще в її погляді читався переляк. Хоча тут нічого, дивного: злякалася не менше, ніж водій.

3 Глава. КОРОЛЕВА ДОРІГ

— Ну, що сталося? — Білан-старший труснув дівчину за плечі. Не сильно, але відчутно.

Максим знав свого батька. Тепер той уже не злився. Перший напад люті минув, коли він зрозумів — усе в порядку, всі живі, всі здорові. Минув і перший переляк. Тепер Білан-старший був просто дуже стурбованим. Дівчина-підліток, сама на трасі, під машину стрибає, якась дивна…

— Чого мовчиш? — грубувато запитав Максим.

Дівчина подивилася на нього. Тоді сіпнулася, почувши, як хряскають дверцята машини. Максим озирнувся на звук — це Денис вийшов на повітря дізнатися, що ж тут без нього відбувається. Перевівши погляд із одного хлопця на іншого, вона раптом заговорила:

— Я злякалася…

— О, слава Богу, прокинулась! — вигукнув Білан-старший. — А я, по-твоєму, не злякався? Куди ото треба було так стрибати і для чого?

— Я не стрибала, — тепер дівчина відповідала вже більш упевнено.

— А що робила? — поцікавився Білан-старший.

— Хотіла зупинити якусь машину… Це я так навперейми побігла… Думала, ви не зупинитесь…

— Хороші справи! — вигукнув Білан-старший. — Ти ж просто під колеса летіла! Якби я не вивернув кермо… Так, усе, закрили тему! — він випростався. — Звідки ти?

— Місцева. З Пирятина, — дівчина кивнула на вказівник.

— Тобі додому треба?

— Треба, — кивнула вона. — Я тут, недалеко, в селі була… В гостях…

— Рано ти по гостях ходиш, — тато глянув на годинник. — Не сподобалося?

— Ой, там свої проблеми, — дівчина вже зовсім оговталася. — Мене ще вчора з вечора завезли до тітки. А я з кузиною не дуже в тих… ну, розумієте? Коротше, не дочекалася, поки за мною приїдуть, розвернулася і пішла. Сама, думаю, доберуся, тут же недалеко.

Максим із подивом завважив: дівчата на Полтавщині називають своїх двоюрідних сестер, які живуть у селах, кузинами. Дуже добре, що в місцевих жительок такий великий словниковий запас.

— Гаразд, лізь у машину, королево доріг, — зітхнув Білан-старший. — Тобі куди в Пирятині?

— На базар. Той, що біля траси, знаєте, величезний. Там мама торгує. Тортиками, — для чогось уточнила вона.

— А в Пирятині класні тортики на базарі, - вклинився в розмову Черненко. — Правда, хто не бував у Пирятині на базарі і не їв там тортика — вважайте, не був у Пирятині. А ще там такі котлетки, така ковбаска домашня, печеня в горщиках…

— Їсти хочеш? — поцікавився Білан-старший.

— А ви ніколи не їли в Пирятині? — Денис зробив круглі очі.

— Я в той бік не так часто їжджу. Більше в західному напрямку…

Максимові здалося, що тато заскочений зненацька. Хоча в принципі загнати його в подібну ситуацію було досить складно навіть дорослим людям. А тут Черненко почав нахвалювати якісь дурні пирятинські тортики — і Білан-старший не знає, що йому на це відповісти. Може, варто списати це на стрес чи шок, пережитий його татом кілька хвилин тому… А Денис тим часом дедалі більше відчував себе майже місцевим і охоче розводився про те, про що батько і син Білани не мали уявлення:

— І дарма! Ви знаєте, як моя мама називає пирятинський базар? Пирятинський супермаркет! Там усе є! Особливо — тортики! Такий здоровенний шматок з кремом, причому — домашнім, не фабричним. Є шоколадні, є вафельні, є безе, є спеціальні заварні тістечка завбільшки з дві долоні! Скажи? — він кивнув дівчині. — Твоя мама такі пече чи якісь інші?