Князь Кий

— О всемогутній боже! Ти даєш усьому сущому на землі світло й тепло, переборюєш морок ночі і зимовий холод, ти даєш життя людям і деревам, звірям і птахам, рибам і плазунам! Ти все можеш! Будь же милосердний, боже, і захисти князя Добромира від смерті, а нас — від усякої напасті! Ми принесли тобі требу і молимо, щоб ти прийняв її в знак нашої любові й пошани до тебе, боже сонця й життя!

З тими словами він вийняв ніж і одним ударом перерізав ягниці горло. Яскраво-червона кров зросила сухе каміння требища.

Родовичі й собі завторували, простерши до ідола руки:

— Прийми, боже, требу! Захисти нас від усілякої напасті, лихого ока і злих духів!

Родовичі стали на коліна — схилилися в прохальному поклоні перед ідолом, вершителем долі людської і всього сущого на землі. І стояли так, аж поки жертовна кров не запеклася і не висохла — знак того, що жертва прийнята.

Тим часом волхв Ракша, піднявши до Світовида руки, повів свій чаклунський танок — все швидше і швидше. Сивий чуб його розвіявся на вітрі, очі палали, як у людини, що наїлася дурману, а з уст зривалася молитва.

Нарешті у знемозі він опустився на коліна поряд з родовичами і довго стояв так, щось беззвучно шепчучи сухими, в синіх прожилках губами.

Умилостививши незворушного ідола, старійшина звелів усім повертатися назад, до весі, а сам з синами і молодшою дружиною відійшов на край скелі, до урвища, де клекотіла вода.

Всі стали кружка.

— Чого нас покликано сюди? — спитав стрункий білявий отрок. — Щойно зібрався ставити ятери — аж, чую, свист… Я кинув їх на воду — і бігом… Що скоїлося?

— Май трохи терпцю, Ясене, — коротко відповів старійшина. — Ось усі зберуться…

Ясен тріпнув вицвілим на сонці конопляним волоссям, підстриженим під макітерку, і прохально сяйнув на Кия широко розплющеними, довірливими, як у дитини, очима.

Кий усміхнувся і пацнув хлопця по розпатланій голові. Любив отрока. Він був однолітком Хорива, дружив з ним і, як усі знали, накидав оком на Либідь… То дарма, що на вигляд тендітний. Молодий ще! Змужніє… Зате швидкий, метикований і до всього вдатний! Ніхто з отроків не стріляє так влучно з лука, не розведе вправніше багаття в мокрому осінньому лісі, не запече спійманого в сильце тетерука, як він… А пробігти без відпочинку кільканадцять поприщ, взяти невидимий слід і не збитися з нього — тут Ясен завжди попереду інших.

— Гунни близько, друзі! Погромили уличів, примучили їх… — сказав Кий. — Тому й зібрали ми вас сюди… Не барячись, сідайте на коней, мчіть від роду до роду — оповіщайте росян про небезпеку! Хай вої готують зброю і ждуть знаменія!.. Частина з вас піде в степ нести сторожу…

— Коли ж вирушати?

— Відразу! Гаятися не можна!

Кий обвів поглядом отроків. Хоч молоді ще, а дужі, спритні, витривалі. Засмаглі обличчя, м'язисті руки, округлі міцні плечі, густі чуби… Його дружина! Друзі! Справжні вої уже! Наймолодшому — чотирнадцять літ, найстаршим — Щекові, Хоривові, Ясенові та завжди похмурому, мовчазному Коню — по сімнадцять, вісімнадцять і дев'ятнадцять… Навчив їх стріляти із лука, метати списа, захищатися щитом, рубати й колоти мечем, їздити верхи, висліджувати ворога й дичину, розводити влітку і взимку, в дощ і в вітер багаття, щоб спекти коржа, засмажити м'ясо чи просушити мокрий одяг, ходити пішки від зорі до зорі без спочинку, а вночі — знаходити шлях по зірках. А ще — збиратися на перший поклик, перепливати ріки, замовляти кров і перев'язувати рани…

Дарма що молоді — кожен уже вартий дорослого досвідченого воя! А головне — віддані йому, мов брати. Старійшині і князеві не зроблять того, що зроблять за його наказом!

Всі поділені на десятки, в кожному — десяцький, болярин. А Щек, Хорив, Ясен та Кінь — мужі велії, вельможі, старші над сотнями…

Спочатку гра була. Тур навіть кепкував з цієї затії. Та коли побачив, як отроки влучно стріляють, як б'ють списами в ціль чи, накрившись овчинами, сплять у дощ і в сніг у безлюдному степу, скоро переконався, що це далеко не гра, що стали справжніми воями, на яких можна покластися в скрутну хвилину.

Всі вони зараз пильно і віддано дивилися на Кия, ждучи наказу. І він їм сказав коротко:

— Кінь з трьома десятками — сторожувати степ. Інші — від роду до роду з вісткою про гуннів! На Росаву, на Красну, на Роську, на Стугну — аж до Ірпеня! Ідіть!

РОДЕНЬ

Третього дня, опівдні, Тур з синами і полоненим гунном прибули до Дніпра, де впадає в нього світловода Рось, і піднялися на високу гору, що звалася Роднем. Довкола неї сидить князівський рід — родь.

З обох боків гори — обривисті, майже прямовисні стіни ярів. Від Дніпра — теж. У найвужчому місці перешийка, що відділяв гору від материка, — частокіл і міцні дерев'яні ворота. За ними — княжа весь. А вдалині — неозорі простори лівого берега, по якому на багато поприщ теж сидять полянські роди.

Був теплий сонячний день. З Дніпра віяло свіжістю широких плес, густими пахощами очеретів, осоки, верболозу та вільшаника. З розлогих, порослих темним грабом, кленами та ліщиною ярів линуло веселе пташине щебетання, а в чистому голубому небі величноповільно ширяли гордовиті орли.