Князь Кий

Коли всі попримощувалися довкола килима, княжич Радогаст на мовчазний знак отця наповнив келихи ситою. Князь підняв свій келих угору, повернувся обличчям до сусіднього, нижчого горба, де бовваніли ідоли Світовида та Рода — покровителів князівського роду, і врочисто проказав:

— О великий і всемогутній Даждьбоже! Ти володієш небом і землею, повеліваєш вогнем і громом, у руках своїх держиш життя звірів і птахів, людей і цілих племен! Молимо тебе, боже, захистити нас від злих духів і нечистих сил, від чорного мору і липкої лихоманкитрясовиці, від всілякої напасті і недоброго наговору, а найпаче — від хижого, кровожерливого племені гуннів! Молимо тебе, всемогутній боже! І тебе молимо, Роде, захиснику наш, і приносимо требу!

Потім вихлюпнув з келиха в бік ідолів трохи сити, взяв шмат м'яса, скибку хліба і кинув у яр.

— Прийми, боже, требу!

Всі зробили те ж саме і тільки після того випили ситу і почали їсти.

Розмова не клеїлася. Старий хворий князь стомився, а Тур з синами ще не отямився після спору княжичів, їли мовчки і швидко — аби насититися.

Сонце поволі опускалося за темний ліс, і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою.

Кий сидів насупроти Чорного Вепра і нишком спостерігав за ним.

Одноліток, мабуть. Літ двадцять — не більше. Невисокого зросту, широкий у плечах. Міцно посаджена на дебелу шию кругла голова з копицею лискучого чорного волосся. З-під виразних темних брів зирять бистрі й палкі, мов вогонь, очі. Був би навіть гарний, коли б не дикуватий, хижий оскал білих зубів та не маленький, трохи приплюснутий ніс.

На кого він схожий? На отця? Ні. На брата? Теж ні. Отже, на матір?

Кий знав, що у князя було чимало синів. Однак два чи три загинули на війні, кількох покликали до себе боги ще підлітками. Залишилося двоє… І такі неоднакові!

Ой, не дружно живуть княжичі! Чорна кішка пробігла поміж ними! Зле око скаламутило їхні серця, а Див накликав, наврочив біду на обох! Що буде з полянськими родами, коли помре старий князь?

А скороскоро котрийсь із них стане на місце Божедара, бо, по всьому видно, тому не довго топтати стежку життя… Хто ж? Невже Чорний Вепр?

Кий піймав себе на думці, що йому не хотілося б, щоб цей гарячковитий і зарозумілий отрок вершив коли-небудь долю всього племені… Чого захотів — піддатися гуннам! Слати до них слів! Платити данину! З якої б то речі?.. Ні, ні, полянам такого князя не потрібно! Радогаст зовсім інший… Розумний, розважливий, стриманий і, видно по всьому, твердий, рішучий…

Плин його думок раптом урвався. До них наближалася жінка з великою мискою в руках. Не стара ще — літ сорока п'яти. Одягнута не як служебка чи полонянкарабиня — в одяг з грубого полотна, а в тонку вишиту сорочку і барвисту плахту. На голові — шовковий очіпок, з-під якого виглядала туга чорна коса. До очіпка, побіля ушей, прикріплено по три великих золотих кільця, що під час ходи тихо подзвонювали.

Повагом підійшла — вклонилася князю.

— На закуску… Солоденького… їжте на здоров'я, княжечку милий і гості дорогі! — і поставила на килим миску з жовтими щільниками, з яких стікали краплини свіжого запашного меду.

Голос її був ласкавий, мелодійний, але в ньому вчувалась якась чужа, не полянська вимова. Та й сама вона зовсім не схожа на русокосих, світлооких полянок — тілиста, міцна, з круглим загорілим обличчям, чорною, смолянистою косою і такими ж темними бистрими очима.

«Мати Чорного Вепра!» — здогадався Кий, відразу помітивши схожість між цією жінкою і молодшим княжичем.

Його здогад підтвердив князь, сказавши:

— Спаси боже тебе, Чернето! Дякую, княгине, що принесла нам медку запашного — з лісів наших поршанських… А тепер іди й накажи служебкам приготувати для гостей постелі… Закусимо — та й на спочинок!

Гості подякували теж, і княгиня Чернета пішла.

Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної їм для ночівлі.

* * *

На Родень налягла темна ніч. В ній потонули і навколишні дрімучі ліси, і глибокі яруги, і високі шпилі круч, і широкі дніпровські плеса, і приземкуваті, вкриті почорнілим очеретом хати та повіті князівського селища. Бог ночі Морок, син Сварога і брат Даждьбога, заволодів і землею, і небом, і лісами, і водами, і всім сущим на землі до самого ранку, аж поки золотоликий Світовид не здолає свого похмурого брата і не бризне вогненним промінням на весь білий світ.

Неспокійно дрімав уже, перевертаючись з боку на бік, одряхлілий, немічний князь Божедар. Відразу міцно заснув княжич Радогаст. Поснули стомлені далекою дорогою і переобтяжені щедрою князівською учтою гості — старійшина Тур із синами.

Все заснуло довкола.

Не спали тільки княгиня Чернета та її син — Чорний Вепр.

Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася погуннськи.

— Матінко, — сказав Чорний Вепр, — отець став зовсім слабий… От-от помре…