Князь Кий

— Це, напевно, уличі! Або тиверці! — скрикнув Кий. — Тому юному сміливцеві довго не протриматись! Допоможемо йому, братове! Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!

Брати цілилися недовго, різко свиснули три стріли — і два нападники, мовби наткнувшись на невидиму перепону, упали й покотилися донизу, на дно яру. А третій, що стояв нижче, раптом випустив з руки шаблю і злякано оглянувся. Побачивши на кручі трьох воїнів з наведеними на нього луками, він упав на коліна і заблагав пощади.

— Не стріляйте! — наказав Кий братам і, стрибнувши з кручі, шурхнув по майже прямовисній глинистій стіні донизу.

Брати кинулися за ним.

Зв'язавши полоненого і забравши зброю, всі троє швидко подерлися нагору, де ні живі ні мертві стояли, обнявшись і все ще не вірячи, що врятовані, дві жінки й отрок років чотирнадцятип'ятнадцяти. Однак вони не зовсім довіряли і своїм рятівникам, бо затиснули в правицях списи.

— Не бійтеся нас! Ми поляни! З роду русів! — гукнув Кий.

— Ов? — подала голос старша жінка, не опускаючи списа.

— Клянусь Світовидом! Мене звати Києм, а моїх братів Щеком та Хоривом.

— Чого вам треба?

— Ми врятували вас, а тепер хочемо допомогти вам! Хто ви?

— Це улицький князь Добромир, — показала старша жінка на пораненого, — я княгиня Іскра, а це наші діти — Цвітанка та Боривой.

Княгиня опустила спис і знеможено сіла біля князя. Княжич і княжна теж опустили зброю.

— День добрий, — привіталися брати. — Дякуйте богам, що порятували вас!

— Доброго вам здоров'я, милі отроки, — тихо озвався поранений князь, силкуючись підвестися. — Дякую вам за нас усіх! Ви врятували нещасного улицького князя і його родину…

До нього нахилилася княжна:

— Отче, тобі важко говорити!

Але він заперечно похитав головою:

— Нічого, доню… нічого… Хоча мені й важко, зате я знаю, що ви тепер врятовані єсте і будете жити!

— Ти також, отче.

— І я… звичайно…

Останні слова князя прозвучали непереконливо. Кий міг би заприсягтися, що він не вірив у те, що житиме. Вигляд у нього був зовсім поганий. Очі хворобливо блищали, на лобі висіялися дрібні росинки поту, на губи впала чорна смага, а груди під закривавленою пов'язкою здіймалися часто і важко. З напіврозкритого рота зі свистом виривалося повітря. По всьому було видно, що душі предків уже стоять над ним і кличуть у далеку мандрівку, з якої ніхто ніколи не повертався.

Було йому років під п'ятдесят. Обличчя мужнє, помічене кількома старими шрамами. У розпатланому спітнілому чубі блищала сивизна. Важкі міцні руки безперервно шарили по траві, мовби шукали щось, або судорожно стискували держак меча, і з цього можна було зрозуміти, що чоловікові дуже боляче і дуже важко.

— Князю, що ж сталося з плем'ям уличів? — спитав Кий, вражений тим, що побачив.

Ім'я князя Добромира було йому добре знане. Та й хто не чув про сміливого князя уличів, котрі сиділи в степу? Слава про нього летіла попереду прудких стріл улицьких воїв. Копита Добромірового коня торували не раз шлях до Дону проти кочовиків, котрі вогненними смерчами налітали на мирні поселення уличів, та на Дунай — проти гуннів, котрі після смерті Аттіли розпалися на окремі племена і розбрелися хто куди.

Що ж трапилося з уличами тепер? Чому князь Добромир опинився тут, далеко від своєї землі, без воїв, лише з жоною та дітьми, тяжко поранений, майже при смерті?

Подібні почуття відбилися на обличчях Щека і Хорива.

Князь болісно усміхнувся і, перемагаючи слабість, промовив:

— Не дивуйтеся, отроки… Як і всьому на світі, славі людській є свій початок і свій кінець… Прийшов і мій день. Разом скінчилась і слава, і могутність мого племені, а тепер, мабуть, докінчується і моє життя… З-за Дністра, наслана нам за гріхи, ввірвалася гуннська орда Ернака і покотилася по землі уличів, спалюючи на своєму шляху весі, витолочуючи посіви, убиваючи чоловіків, а улицьких жон і отроковиць тягнучи в рабство, щоб продати ромеям… Я ледве встиг зібрати горстку воїв, як Ернак напав на нас біля Крем'яної гори… До вечора ми стояли непорушно, не відступали ні на крок, та гунни вкрили все поле, мов галич, і оточили нас зі всіх боків… Боги відцуралися від нас, дозволили ворогам підтоптати нашу силу… Мої вої упали мертвими, а вільні й горді уличі знову стали рабами гуннів, як і за життя кривавого Аттіли…

Князь Добромир замовк і в знемозі заплющив очі. На губах у нього показалася кров. Цвітанка витерла її рукавом своєї сорочки.

— Йому не можна так багато говорити, — глянула на Кия з осудом, ніби той був винен, що князь так розговорився.

— Я мовчу, — сказав Кий і тільки тепер пильно подивився на отроковицю.

Їхні погляди схрестилися.