Князь Кий

— Родовичі! Друзі мої! Міццю рук наших і мужністю сердець розгромили ми нині гуннів — смертельного ворога всіх племен слов'янського кореня! Ернак — не Аттіла, звичайно, та все ж силу зібрав грізну, і коли б не допомогли нам брати наші — деревляни та сіверяни зі своїми князями, то хтозна, як закінчилася б для нас війна ця з кочовиками. Тож передусім хочемо подякувати князям Гордомислу та Ходоті з їхніми воями за допомогу безкорисливу, за труди ратні, за пролиту кров, — і він вклонився князеві деревлянському і князеві сіверянському. — А потім — подумати, як жити далі… Тепер і на Росі вільно, хоча гунни й попалили наші оселі. Тож хто бажає, той може повертатися назад, на рідні місця!.. Та чи варто мені, князю, повертатися туди, на окраїну землі нашої, що межує зі степом? Чи не розумніше буде сісти тут, на цій горі, звідки видно всю землю полянську і куди сходяться дороги від усіх племен і родів наших слов'янських — і з Дніпра, і з Десни, і з Прип'яті, і з Росі, і з Сули, і з далекої Горині, де сидять волиняни! А ворогам, що никають у степу, як вовкисіроманці, непрохідні ліси перегородили сюди шлях! Ось чому облюбував я це місце! Ось чому хочу сісти тут!.. А ще — хочу об'єднати свій рід русь, колись роз'єднаний отцем моїм і стриєм Межамиром, щоб був він могутній і не перевівся в далекості часу!.. Чи так я кажу, братове? Чи правильно мислю, родовичі?

— Так, так! — загули люди. — Правильно мислиш, князю!.. Гарна тут земля — воліємо жити на ній!

— От і добре… А щоб не сталося з нами так, як з королем Божем, укладемо нині з князями сіверянським та деревлянським міцний братерський союз. Нападуть чужинці — поспішай один одному на допомогу і не кидай другародовича в біді, аж поки ворог не буде погромлений і знищений! Чи згоден ти, князю Гордомисле, і ти, князю Ходото?

— Згодні, згодні! — відповіли одностайно князі. — Сьогодні напали на вас — ми допомогли, завтра нападуть на нас — ви допоможете! Розумно це!

І вони подали руки князеві полянському та його братам. Кий обняв за плечі Боривоя.

— А ще ж з нами й уличі! Хоч і підсічені вони на корені, хоч і втратили вони багато воїв своїх і князя свого, та залишився княжич Боривой — очолить він плем'я своє! І розмножиться воно, і стане надійною підпорою союзові нашому!.. Чи так я кажу, Боривою, брате мій?

— Так, князю!

— От і порішили на цьому… Тепер, люди, несіть сюди все, що в кого є, — справимо учту на честь перемоги нашої, союзу нашого, на честь того, що сідаємо ми на цих землях… Справимо учту та на радощах, осяяні золотим промінням Світовида, закладемо тут город… Щоб став він моєю столицею, осереддям усієї нашої землі!

Післямова

_{Ось і скінчилась оповідь про князя Кия, його братів та сестру Либідь.}

_{Автор запропонував читачеві свого версію про давноминулі події на нашій землі, що спричинилися до встановлення в племені полян династії Києвичів та заснування міста Києва, про русів, що стали ядром полянського союзу племен, а згодом і всіх східно-слов'янських племінних союзів.}

_{Читач може запитати: а чи жив насправді такий князь? Чи не вигадали його для того, щоб якось пояснити назву міста? Чи не легендарна це особа? І звідки відоме його ім'я? Адже минуло багато століть з того часу, коли на високій кручі над Дніпром, серед великого бору, руками наших предків було зведено чималу, по тодішніх масштабах, фортецю-город, — з глибоким ровом, високим земляним валом та міцним сосновим чи дубовим палісадом по ньому… І чому лише тепер постало питання про 1500-річний ювілей Києва? Хіба вчені не знали про це раніше?}

_{Спочатку пильно приглянемося до самого слова Київ. За граматичними ознаками це присвійний прикметник типу Іванів, Петрів, батьків. Тому не важко здогадатися, що утворений він від власного іменника Кий, тобто палиця, кийок, дрючок.}