Князь Кий

Він вдався до хитрощів — заслав слів до короля аланів Сангібана, щоб той переметнувся на його бік. У страху перед майбутнім Сангібан погодився. Однак йому не пощастило зробити цього. Попереджені вірними людьми, Аецій і Теодорід поставили аланів посередині між своїми військами і пильно стерегли аланського короля.

Тим часом Аттіла дізнався, що багато союзних вождів вагаються — битися їм на боці гуннів, котрі підкорили їх, чи перейти до ромеїв та вестготів.

Уперше в житті злякався вождь гуннів і наказав привести до себе волхвів-ворожбитів, щоб провістили майбутнє.

Стали ті волхвувати — вдивлятися, по своєму звичаю, то в нутрощі жертовних тварин, то в якісь жилки на обшкрябаних ножами кістках. І всі присутні ждали, що вони скажуть.

— Ну? — не стримався Аттіла.

Збентежені волхви переглянулись, і старший, звівши вгору руки, прорік:

— Великий кагане, боги віщують лихо гуннам. Багатьох своїх синів покличе до себе Тенгріхан, заплачуть гуннські жони на берегах бистроплинної Тиси і тихого Дунаю…

Аттіла посірів.

— Ну, і все? У кожній битві бувають з обох боків великі втрати. Хто ж переможе?

— Боги не кажуть про це… Але втіхою для тебе і для всіх нас буде те, що в наступній битві загине верховний вождь супротивної сторони і своєю смертю затьмарить для своїх торжество перемоги.

Довго мовчав Аттіла, заглиблений у роздуми, занепокоєний грізним віщуванням. Важкі передчуття гнітили йому серце, захмарили чоло. Врешті він сказав:

— Королі, князі, вожді й старійшини! Не для того прийшли ми сюди, на край світу, щоб відступити без бою! Я хочу загибелі Аеція і доможуся її — будь-що! Хоча б і ціною власного життя!… Тож — розпочнемо!

Поставив він свої сили так, що сам з гуннами опинився посередині величезного війська, якого не збирав, відколи сонце сяє, жоден військовий вождь, а на крилах стали союзні племена — гепіди, остготи, бургунди, тюрінги, словени, венети…

І рушили гунни вперед, щоб зайняти вершину горбів, які відділяли їх від ворога. Та не встигли пройти і половини шляху, як Аецій і вестготський король Теодорід вдарили силою по їхніх лавах. І відкотилися гунни, а ромеї зайняли ті вершини і укріпилися там.

Тоді сказав Аттіла своїм одноплемінникам, бажаючи підбадьорити їх:

— Гунни! Ви перемогли безліч племен. Тепер до ваших ніг, якщо ви і тут переможете, упаде весь світ! Ви створені Тенгріханом для війни, і ніщо інше не звичне вам так, як війна! Бо що любіше хороброму воїну, ніж своєю рукою наносити удари ворогові? Насищати свій дух помстою — це великий дар природи! Тож, бистроногі й легкорукі, нападемо на ворога, бо завжди сміливий той, хто завдає удару перший!… Зневажте і знехтуйте ті різномовні племена, що стали зараз супроти вас: захищатися спільними силами — то ознака страху!… Дивіться! Ще до вашого натиску вони вже бояться вас: шукають висот, займають кургани і в запізнілому каятті мріють про укріплення в степу. Вам же відомо, які боягузливі ромеї: їм страшна не тільки перша рана, а й сама пилюка, що здіймається, коли вони йдуть бойовими порядками і змикають свій стрій під естудо — черепахою щитів!… Хай піднесеться ваш дух, хай у ваших серцях закипить шаленство!… Тепер, гунни, вперед — пустіть у хід вашу зброю! Хто буде поранений, хай домагається смерті супротивника, а хто залишиться неушкоджений — хай насититься кров’ю наших ворогів!… Тих, хто йде до перемоги, не вражають ніякі стріли, а кому судилося померти, того смерть знайде і в теплій постелі, під боком у жони!… Нарешті, для чого доля зробила гуннів переможцями стількох племен? Хіба не для того, щоб після цього бою ви стали володарями всього світу?… Я не сумніваюся в наслідках битви — ось поле, що віщує нашу славну перемогу! І я перший пущу стрілу на ворога! А хто сподівається відсидітися у затишку, коли Аттіла б’ється, той може вважати себе заздалегідь похованим!

З цими словами він підвівся на стременах, натягнув лук і пустив у ворожий бік стрілу.

І тоді, запалені його словами, гунни ринули в бій. За ними пішли і підлеглі їм племена.

Почалася битва — люта, страшна, уперта. Повноводий струмок, що перетинав Каталаунські поля, розлився в низьких берегах від крові й перетворився на бурхливий потік.

Аттіла з кращими гуннськими полками намагався розколоти ромейське військо і захопити Аеція. Та збити ромеїв з горбів не зміг. Підвладні гуннам племена билися без запалу, бо нікому не хотілося вмирати за своїх пригноблювачів. Усі вони поволі почали відступати.

Не зупинила цього відступу навіть хтозна-ким принесена звістка, що загинув верховний вождь противника.

Аттіла невимовно зрадів. Аецій загинув! Колишній друг, що став найненависнішим ворогом! Віщування волхвів збувається!

— Гунни, вперед! Ви чуєте — Аецій загинув! Вороже військо обезголовлене! Ще один натиск — і ми переможемо!

Він кидався від роду до роду, кричав, підбадьорював, погрожував, завертав відступаючих і йшов попереду них у бій.