Читаем Князь Кий полностью

— Ні, це князівна Цвітанка, дочка князя Добромира, — нахмурився Кий. — Мій отець віддав їхній сім’ї найліпшу хату, а сестра зодягла князівну в найкращий одяг…

Йому було неприємно, що Чорний Вепр запримітив дівчину і так відразу захопився нею. Від недоброго передчуття холодна хвиля прокотилася попід серцем.

Та княжич не помічав цього.

Але тут раптом на стежці, що в’юнилася від річки до селища поміж кущами калини, з кошиком випраної білизни в руках з’явилася Цвітанка

— Дочка князя Добромира! Яка гарна! — вигукнув ще раз захоплено. — Гм! З-за одної такої зустрічі варто було їхати сюди!

Кий промовчав, бо не хотів сказати щось різке, а Чорний Вепр не відривав погляду від стрункої постаті дівчини і все прицмокував язиком, аж поки князівна не зникла в темному отворі дверей найбільшої хижі, що стояла посеред селища.

Старійшина Тур зустрів княжича, мов сина, — обняв, поцілував у голову. Наказавши отрокам напоїти й нагодувати коней, запросив до хати, де Либідь, гарно одягнута й причесана, подавала на стіл.

— Моя донька, — показав на неї Тур.

Чорний Вепр неуважно вклонився дівчині і, ковзнувши по її обличчю байдужим поглядом, сів до столу.

Це страшенно обурило Кия. «Свиня! Хоч би чемне слово сказав дівчині!» — вилаяв його подумки. Він розумів, що образливим було не те, що Чорний Вепр з першого погляду не вподобав Либеді. Навпаки, коли б уподобав, то це було б навіть неприємно і боляче, бо Либідь кохалася з Ясенем і вони збиралися найближчим часом одружитися. Образливою і обурливою була холодна неувага до дочки старійшини, котрий намагався проявити найщирішу гостинність і любов до сина свого давнього друга й соратника.

Так думав Кий.

А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.

Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.

— Проведи, Кию, — глянув на сина Тур. — Та не затримуйтеся довго біля хворого… Ледве дихає…

Кий хитнув головою.

— Гаразд, отче.

* * *

У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.

Князь лежав у кутку, на м’яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев’яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.

Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:

— Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе…

Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.

— Сідай, княжичу… Будь гостем, — промовив кволо.

Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку. Чорний Вепр сів, запитав:

— Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім’ї чого? І як твоє здоров’я?

Добромир кволо усміхнувся.

— Як моє здоров’я?… Поки що живу… А як буде завтра — одному Світовиду відомо… Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей…

— Це добре, — Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?

По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.

— Так, це правда, — прошепотів ледь чутно. — Сам бачиш…

— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?

— Сила в Ернака велика… Ми билися хоробро, та цього виявилося замало… Майже всі наші полягли…

Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.

— Чого ж хоче каган Ернак?

— Стати новим Аттілою… Об’єднати гуннів і примусити сусідні племена…

— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?

— Не знаю… Сила у нього велика… Зібрана в один кулак… А ваша розпорошена… От коли б ви заручилися підтримкою сусідів…

— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?

— Не думаю… Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля…

— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?

— Не знаю… Але ж без князя не обійтися…

У розмову втрутився Боривой.

— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!

Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.

— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…

— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…

— Тоді когось не з вашого роду…

— Законним князем уличів є наш отець Добромир!

— Безперечно!… Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, — Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. — Такій красуні личить бути княгинею!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Иван Грозный
Иван Грозный

В знаменитой исторической трилогии известного русского писателя Валентина Ивановича Костылева (1884–1950) изображается государственная деятельность Грозного царя, освещенная идеей борьбы за единую Русь, за централизованное государство, за укрепление международного положения России.В нелегкое время выпало царствовать царю Ивану Васильевичу. В нелегкое время расцвела любовь пушкаря Андрея Чохова и красавицы Ольги. В нелегкое время жил весь русский народ, терзаемый внутренними смутами и войнами то на восточных, то на западных рубежах.Люто искоренял царь крамолу, карая виноватых, а порой задевая невиновных. С боями завоевывала себе Русь место среди других племен и народов. Грозными твердынями встали на берегах Балтики русские крепости, пали Казанское и Астраханское ханства, потеснились немецкие рыцари, и прислушались к голосу русского царя страны Европы и Азии.Содержание:Москва в походеМореНевская твердыня

Валентин Иванович Костылев

Историческая проза